| dbpprop:abstract
|
- Federalism is political philosophy in which a group of members are bound together with a governing representative head. The term federalism is also used to describe a system of the government in which sovereignty is constitutionally divided between a central governing authority and constituent political units (like states or provinces). Federalism is a system in which the power to govern is shared between national and central (state) governments, creating what is often called a federation. Proponents are often called federalists. In Europe, "federalist" is sometimes used to describe those who favour stronger federal government, at a national or supranational level, as is the situation of the European Union. The term is also used to describe those who favour weaker provincial governments. In the federal nations of Europe or South America, the term "strong federalism" labels situations where sub-national states may have more power than the national (federal) government; it does not imply a strong central government. Some nations with federal systems, such as Switzerland and Canada, are officially confederations, because membership in the federation is voluntary. In Canada, federalism implies opposition to sovereigntist movements. The same is historically true in the United States. Advocates of a weaker federal government and stronger state governments are those that generally favor confederation, often related to early "anti-federalists" and later the Confederacy. Australia, Brazil and India, among others, are also federal countries. Federalism may encompass as few as two or three internal divisions, as is the case in Belgium or Bosnia and Herzegovina. Ecclesiastic and theological federalism also exist within some Christian denominations. In general, two extremes of federalism can be distinguished. In practice, however, there is always a mixture of both.
- Föderalismus (von lat. foedus, foedera „Bund“, „Bündnis“, „Vertrag“) ist grundsätzlich ein Organisationsprinzip, bei dem die einzelnen Glieder über eine gewisse Eigenständigkeit verfügen, aber zu einer übergreifenden Gesamtheit zusammengeschlossen sind. Oftmals wird der Begriff undifferenzierend benutzt und sowohl auf Föderationen als auch auf Konföderationen angewandt. Teilweise wird den Gliedern des Bundes ein Austrittsrecht eingeräumt, wobei das geschriebene Verfassungsrecht aber nicht notwendigerweise mit der Verfassungswirklichkeit übereinstimmen muss. Ob daneben im Rahmen des Selbstbestimmungsrechts der Völker ein Recht auf Sezession besteht, ist fraglich.
- El federalismo es una doctrina política que busca que una entidad política u organización esté formada por distintos organismos que se asocian delegando algunas libertades o poderes propios a otro organismo superior, a quien pertenece la soberanía, y que conservan una cierta autonomía, ya que algunas competencias les pertenecen exclusivamente. Sistema politico en el cual las funciones del gobierno estan repartidas entre un poder central y un grupo de estados asociados.
- Federalismi on poliittisessa merkityksessään valtiojärjestelmä, jolle ominaista on valtion eri alueiden laaja itsemääräämisoikeus. Federalistinen valtakunta on liittovaltio tai valtioliitto. Federalistisia valtioita ovat muiden muassa Saksa, Sveitsi, Venäjä ja Yhdysvallat. Yhdysvaltain syntyvaiheissa federalismilla tarkoitettiin siirtokuntien lujaa yhteenliittämistä. Federalismia pidetään myös keinona valtioiden muodostamien yhtymien muodostamiseen. Muun muassa Euroopan yhdentymisen tiimoilta on esitetty federalistisia ajatuksia.
- Montesquieu voit dans l'Esprit des lois des exemples de républiques fédéralismes dans les sociétés de sociétés, la polis réunissant des villages, et les cités elles-mêmes formant des confédérations.. Toutefois le fédéralisme au sens moderne du terme vient d'abord de la Suisse, puis des États-Unis. Le pacte défensif permanent entre les cantons de Uri, Schwyz et Unterwald, conclu en 1291 est à l'origine de la Confédération suisse. L'État fédéral moderne apparaît avec la Constitution des États-Unis d'Amérique en 1787 qui succède à la Confédération de 1777. La Suisse adopte elle-même une constitution fédérale en 1848. Sous la Révolution française, le fédéralisme fut le nom donné en 1792 et 1793 au dessein qu'on prêtait aux Girondins de former, à partir des départements de la France, autant d'États égaux en droits et de les liguer contre Paris pour détruire la prépondérance de la capitale. Malgré les troubles qui agitèrent à cette époque l'Ouest et le Midi, il ne paraît pas que ce projet ait eu une quelconque réalité.
- Con il termine federalismo si intende un gruppo o un corpo di membri che sono raggruppati da un capo rappresentativo di governo, che può essere identificato in un monarca o in divinità, o in un'assemblea generale o parlamentare. L'accezione più diffusa del federalismo è quella politica: si tratta della dottrina in cui il potere è costituzionalmente diviso tra un'autorità governativa centrale e delle unità politiche di sottogoverno (province, regioni, ecc. ), il cui insieme è spesso chiamato federazione. I due livelli di governo sono indipendenti ed hanno sovranità nelle loro competenze. I sostenitori di tali posizioni sono generalmente chiamati federalisti. In teologia, il federalismo è sinonimo della Teologia dell'Alleanza. È un termine comunemente usato in trattati teologici sin dal XVII secolo (prima ancora dell'utilizzo politico), a partire dai pensatori riformati. Il Federalismo descrive la relazione tra Adamo e gli uomini nati della carne (ovvero tutto il genere umano), allo stesso modo tra Cristo e coloro che sono in aggiunta nati in Spirito, quale è molto chiaramente descritto in "Romani 5:12-21. In Teologia, le due parti (cioè la testa rappresentante e i membri rappresentati) non condividono la sovranità.
- 連邦主義（れんぽうしゅぎ、英: Federalism）は、主権が中央政府と政治的構成単位（州や地方など）との間に分割され、多くの場合連邦と呼ばれる体制を形作るような政体の基礎をなす政治哲学である。 他の主義で終わる単語と同様に、制度自体のことを意味することもあるが、厳密に言えば思想・主義のこと。 とりわけ広大な国家や多民族国家など、地域的、民族的、また歴史的な多様性が見られる場合には、連邦制は対外的統一性と、国内的な分権性という両立させることができる制度であると考えられるため、採用されることが多い。 対外的な、主として外交・国防部門での強固な統一性と、国内的な、主として民政部門での各構成単位の確固とした独立性の留保が、矛盾なく両立されることが目指される。 連邦制を支持するということは非連邦制の集権的国家の立場からは分権を意味するが、州権主義や分離主義などの立場からは中央集権の支持を意味するという二重性を持つため、どちらの契機が強調されるかは原則として歴史的文脈による。 その支持者はしばしば連邦主義者と呼ばれ、現代のカナダとヨーロッパでは通例「連邦主義者」は強い連邦政府（あるいはヨーロッパ連合の中央政府）と弱い地方政府を支持する人々を指す。 同様のことはアメリカ合衆国でも歴史的には正しく、一般に連邦を支持し、弱い連邦政府と強い州政府を支持する人々は「反連邦主義者」と呼ばれた。 なお、英語の Federal Theology は契約神学という、神の前での誓約共同体を信仰の基礎とする会衆派教会などの立場を意味し、アメリカ連邦制の基礎の一つとなったメイフラワー誓約は契約神学の影響がある。
- Het federalisme is een staatsvorm waarbij geen centraal staatsgezag wordt voorgestaan, maar waarin de afzonderlijke delen een zeer grote mate van zelfstandigheid wordt toegekend, zonder dat het nationale of federale niveau bestaat bij de gratie van de deelstaten.
- Føderalisme (av latin foedus, foedera, «forbund») er et organisjonsprinsipp og en politisk filosofi. Som organisasjonsprinsipp innebærer føderalisme at enheter, selv om de bevarer en viss grad av selvbestemmelse, er bundet sammen med en felles ledelse eller regjering. Mange stater i verden har en føderal struktur, f. eks. USA og Tyskland. Føderalisme som politisk filosofi er spesielt påvirket av politisk katolisisme, og har som mål både å fremme lokalt demokrati og internasjonalt samarbeid.
- Federalizm - przeciwieństwo unitaryzmu (tj. dążenia do utworzenia hegemonialnego państwa) i centralizmu (tj. dążności do podporządkowania jednemu ośrodkowi władzy). Zakłada on, że władza, i procesy decyzyjne są podejmowane na tyle blisko danych społeczności, na ile jest to możliwe.
- Federalism är ett politiskt system där makten är uppdelad på olika nivåer. Enheter på lokal eller regional nivå har beslutanderätt på central nivå genom en parlamentarisk församling, detta till skillnad från en enhetsstat där parlamentet har beslutanderätt över de regionala/lokala enheterna. I en federal stat har lokala/regionala myndigheter stor frihet att själva utforma politiken på sin nivå. Federalism tillämpas i länder som är federationer. Vid partistämman 2003 uttalade sig svenska Centerpartiet för federalism. Ordet federalism är bildat på latinets foedus (fördrag, förbund).
- Федералізм, держ. -правна думка і система, також рух, спрямований на утворення союзних держав — федерацій (ф. ), які е формою інтеграції близьких геогр. , споріднених іст. й культ. та зв'язаних ін. інтересами країн в одне ціле при збереженні самоуправління й держ. статусу складових частин. Деякі унітарні, зокрема багатонац. держави намагаються через ф. уникнути фрагментації і зберегти єдність, при чому творяться самоуправні складові держ. одиниці за нац. ознаками. Модерні ф. датуються з часу утворення США (1787); найстаршою з існуючих ф. є Швейцарія, яка виникла за середньовіччя з окремих держав-кантонів, через кон-федеральний союз до сучасної федеральної держави. Держави-члени ф. об'єднуються на рівних правах, а прероґативи і влада надрядної (спільної) держави та її чл. визначені та гарантовані конституцією. Функцією ф. є децентралізація політ. системи й деконцентрація влади. Ф. становить вищу форму автономії (автономізму) і є вислідом змагання до самоуправління. Самодерж. структури та імперські концепції заперечують Ф. , а дем. системи, зокрема респ. та ліберально-конституційні доктрини, сприяють йому. Ф. на Україні до 19 ст. Федеральні ознаки і тенденцію до союзної держави виявляла, за істориком М. Костомаровим, Київ. Русь, що була союзом земель (князівств), Одначе цей процес не вивершився достатньо через тат. завоювання та перевагу на півн. ін. держ. ладу: централізації влади й унітарної держави. Рос. історик П. Данилевський вбачав у Київ. Державі «самодержавно-слов. ф. ». В. Ключевський визначав Київ. Русь не як політ. ф. , а як генеалогічну, побудовану на спорідненні правителів. Нім. історик Ґеорґ фон Равх називає її «Furstenfoederation». З укр. істориків права Р. Лащенко і М. Чубатий погоджуються з Костомаровим, що київ. союз князівств виявляв федеративні тенденції. У Моск. Державі федеративного принципу не було, бо навіть коли Москва приєднувала здебільша силою ін. князівства й нерос. держ. формації та залишала їм тимчасово якийсь ступінь автономії (Гетьманщина, В. Військо Донське, Грузія), це будувалося на васальній основі. Статус укр. земель у Поль. чи Лит. державах так само не можна вважати федеративним з тієї причини, що «руський» їх компонент там ніколи не набрав рівнорядного статусу, а Річ Посполита не була надрядною державою. Могли бути зародки Ф. у концепції І. Виговського і Гадяцькій угоді (1658), але це не вийшло поза початкову стадію планування. Ф. у 19 ст. Модерна федералістична думка розвивається на Україні і в Росії щойно з 19 ст. Серед декабристів лише Товариство З'єднаних Слов'ян підносило ідею ф. для слов. народів, однак без надання федеральних прав Україні. Рос. слов'янофіли в принципі відкидали ф. , бо їхнім ідеалом була сильна влада рос. «земсько-нар. царя-самодержця» як запорука захисту усіх слов'ян проти неслов. світу. На противагу до рос. концепції укр. слов'янофільство, репрезентоване Кирило-Методіївським Братством, висунуло на чоло своєї програми ідею ф. слов. народів, рівних і вільних, з респ. і дем. ладом. Братство передбачало для України центр. місце у слов. ф. («Книги битія укр. народу»). Серед кирило-методіївців найвиразнішим представником Ф. був М. Костомаров. На свій час ці ідеї не мали значного поширення, але згодом вони інспірували ін. політ. мислителів і діячів. Деякі рос. ліберальні і рев. кола сер. 19 ст. так само бачили у ф. розв'язку багатьох проблем царської самодерж. Росії. Зокрема проголошував ідеї Ф. , включно з правом України на автономію у новій рос. ф. чи навіть на відокремлення, О. Герцен (статті в ж. «Колокол»). Федералістами були проф. Казанського Університету А. Щапов, письм. і публіцисти М. Огарьов та М. Чернишевський; останній розглядав ф. як союз рівних «державплемен», базований на самоуправлінні. Анархічний Ф. відстоював серед росіян М. Бакунін. На передового теоретика Ф. на Україні й у Росії взагалі вибився М. Драгоманов, що органічно продовжував гол. ідеї Кирило-Методіївського Братства. Він перегукувався з рос. лібералами-федералістами, але його концепція ф. була глибша і краще наук. обґрунтована. У політ. Ф. (на противагу до екон. ф. П. Прудона) Драгоманов бачив найкращу розв'язку нац. питання Росії й Австрії, як також найкращу форму демократії. В основу ф. Драгоманов ставив самоврядування громад і ширших обл. (земель), які об'єднуються у «вільний союз-спілку» на основі сучасних принципів конституціоналізму і представницьких органів на різних щаблях, а централізм, навіть респ. й парламентарний, на його думку, чужий справжньому Ф. Ідеал політ. ф. Драгоманова реалізується у висліді децентралізації і відбюрократизування держави «знизу вгору» при повному визнанні самоуправних одиниць. Спільним держ. органом ф. має бути двопалатна дума, що репрезентує все населення та нац. держави. Практично на сучасному йому етапі Драгоманов сприяв земському рухові і міському самоуправлінню (автономія міст), що мало привести рос. політ. життя до ф. В основу Ф. Драгоманова покладена «вільна громада» (звідси назва — громадівство) і вільні договірні взаємини між громадами і землями. В одному зі своїх проектів, беручи до уваги екон. -геогр. критерій, він поділив Росію на 20 складових автономних земель, у тому ч. 4 на укр. землях (поліська, київ. , одеська, харківська). Драгоманов суґерував для Галичини федералістичну концепцію, яка базувалася б на коронних краях Австрії. У женевській «Громаді» з'ясовував свої федералістичні погляди, виходячи з драгоманівської «громади», яка представляє найповнішу демократію, також С. Подолинський. Україна, за Подолинським, мала становити федеративну республіку вільно об'єднаних громад, яка своєю чергою може увійти до світової ф. Складові частини держави (громади) ухвалюють самі для себе у всіх справах обов'язкові норми, а спільна «рада громад» є радше арбітром у випадку конфліктів між ними. Не тільки законодавча і виконавча влада мали бути децентралізовані, а й судівництво. Спільними органами ф. мали бути федеральна поліція, військ. штаб, статистичне управління і деякі відомства спільного екон. планування й управління. Ф. у 20 ст. Погляди Драгоманова і Подолинського поділяла політ. активніша частина діячів на Придніпрянщині в кін. 19 ст. , зокрема коли з поч. 20 ст. почали виникати політ. партії. Тільки Рев. Укр. Партія (на поч. ) та Укр. Нар. Партія були самостійницькими. Ін. (соц. дем. , радикально-дем. , Товариство Укр. Поступовців) висували ще програму автономії й евентуально ф. Переважно, такою була програма й ін. нерос. фракцій у Держ. Думі (див. Союз Автономістів); також на першій стадії революції 1917 З'їзд народів Росії, що зібрався у вересні 1917 під проводом М. Грушевського, поставив вимогу перебудови держави за федеративним принципом. З рос. партій лише соц. -революціонери були готові прийняти для респ. Росії ф. Меншовики і більшовики були централістами, такими ж були й октябристи, а кадети погоджувалися на обмежену автономію для нерос. народів. Соц. партії нерос. народів, включно з єврейським «Бундом», виступали за ф. Проголошена 14. 9. 1917 за А. Корейського Рос. Республіка свого політ. устрою не визначала взагалі. Більшість ін. народів, зокрема окраїнних, швидко стали на позицію самостійности. Більш. переворот прискорив серед них еволюцію від автономії до самостійности. Це ілюструють універсали Укр. Центр. Ради. Хоч 3 Універсал ще декляративно відстоював ф. , але фактично вже не було з ким федеруватися. Бувши послідовно вірними «самовизначенню» й дем. ідеям «нар/ волевиявлення», творці 4 Універсалу залишили можливість установчим зборам вирішувати питання про можливий федеративний зв'язок, УНР з ін. частинами Росії. З поч. 1918 практично всі укр. партії стояли за самостійність України. Рос. партії на Україні ще теоретично наполягали на ф. , хоч переконаних федералістів у рос. антибільш. русі було мало. Коли шанси Укр. Держ. у альянтській дипломатії були майже жадні, гетьман П. Скоропадський, під впливом свого рос. оточення, оголосив 14. 11. 1918 ф. України з Росією, однак і ті росіяни, які співдіяли з ним, радше вважали її тактичним маневром для відновлення рос. централізованої держави. Після рев. подій 1917 — 20 й короткотривалого існування укр. держави вже не було поважнішої укр. групи, що підтримувала б ф. Помітний виняток становив гал. політик В. Панейко, який 1922 представив план конфедерації з Росією як альтернативу до поль. панування над зах. -укр. землями. Об'єднання УНР і ЗУНР не відбувалося на плятформі ф. , скорше зарисовувалося після 21. 1. 1919 злиття двох держав при тимчасовому залишенні двох окремих політ. і військ. структур. Внутр. укр. Ф. для майбутньої України пропонували два правники в окремих проектах конституції УНР — С. Дністрянський та О. Ейхельман. На шляху федеративного перетворення була в 1938 — 39 pp. Чехо-Словацька Республіка, у складі якої мала бути Карпато-Укр. Держава. Сов. Ф. в теорії і на практиці. Рос. марксисти, йдучи слідом за К. Марксом і Ф. Енґельсом, відкидали Ф. , бо він підважував їх центр. ідею — концентрацію влади в руках роб. класи, на ділі ж — партії, та засади марксівського соціалізму взагалі. Ленін і більшовики були також проти федеральної структури Рос. Соціал-Дем. Роб. Партії (конфлікт з укр. «Спілкою» і єврейським «Бундом»). В антифедералістичному наставленні більшовики зустріли рос. революцію й готували свій переворот, хоч критикували Тимчасовий уряд за антинац. політику супроти окраїнних народів. Коли ці останні вже були на шляху до усамостійнення, 3 Всерос. з'їзд Рад ухвалив 25. 1. 1918 постанову, за якою «Рад. Рос. Республіка засновується на засадах вільного союзу вільних націй, як федерація рад. нац. республік». 1920 Комінтерн підтвердив ф. як переходову форму рад. державности до цілковитої єдности. Утворена 1917 Рос. Рад. Федеративна Соціалістична Республіка уважалася скорше ф. автономних «народів», а не «держав». Ще до того, створивши в грудні 1917 для України рад. уряд у Харкові, большевики проголосили, що Україна перебуває у федеративному зв'язку з Росією. Після вимушеного зірвання цього зв'язку (Берестейський мир між центр. державами і Росією) та оголошення рад. України «самостійною», як також у відповідь на намагання більшовиків у центрі розбити єдність України творенням окремих рад. респ. (Донецько-криворізької, Таврії, Криму й Одеської), укр. націонал-комуністи і прихильні їм ліві есдеки та есери планували в лютому-квітні 1918 оформити УНР як «самостійну федеративну рад. республіку». Тимчасовий роб. -сел. уряд України 25.1. 1919 знову схвалив об'єднання України з РРФСР «на засадах рад. ф. ». Це підтверджено окремим договором та ін. законодавчими актами в червні 1919 й пізніше. Не зважаючи на «федеративний зв'язок» рад. республік, Рос. Ком. Партія (більшовиків) залишилася централізованою з одним ЦК, а партії окремих респ. діяли на правах обл. організацій. Офіц. визначалися взаємини між РРФСР й ін. респ. , в тому числі й УРСР, в 1918 — 23 як федеративні, базовані на політ. , екон. , військ. і дипломатичному союзі, проте в дійсності їх можна уважати лише як квазіфедеративні. Ролю спільних федеральних органів виконували держ. органи однієї держави (несиметричні відносини між членами ф. ); не було жадних гарантій для «суверенних» прав складових республік; їх взаємини базувалися то на договірних засадах, то на де факто втручанні РРФСР у справи ін. рад. республік. Сучасні соз. правники кваліфікують взаємини між РРФСР й ін. рад. республіками як «федеративні», однак цей погляд не був загальноприйнятий у 1920-их pp. M. Рейхель, А. Малицький, Н. Палієнко, Д. Магеровський, Є. Коровін взаємини між рад. республіками в 1919 — 23 pp. вважали конфедеральними. Дехто з зах. авторів також поділяє цей погляд (В. Ґсовскі), у тому ч. й деякі укр. правники на еміграції (Б. Галайчук, О. Юрченко, Р. Якемчук). Під час творення СРСР була тенденція включити досі формально «незалежні» рад. республіки до РРФСР шляхом т. зв. автономії (Й. Сталін та ін.). Представники деяких соз. республік (України та Грузії), зокрема X. Раковський, М Скрипник, В. Затонський, Мдівані, Цівцівадзе й ін. , воліли конфедеративний зв'язок із залишенням найширших прав нац. республікам. Між двома крайностями Ленін своїм авторитетом вирішив дискусію на користь ф. , яку утворено у майже класичній формі щодо структури (див. Союз Рад. Соціалістичних Республік). Нову ф. створено на підставі союзного договору 30. 12. 1922, згодом конституції, за якою об'єднувалися складові держави (РРФСР й деякі ін. ) та унітарні. У зв'язку з цим, деякі рад. автори розглядають два типи рад. Ф. : держ. з'єднання вищого типу (СРСР) і нижчого (РРФСР та деякі ін. республіки) — тільки з автономними формаціями. До цих належала в 1924 — 40 й УРСР, маючи у своєму складі Молд. АРСР (див. політ. -держ. устрій у ст. Укр. Рад. Соц Республіка). Конституції СРСР (1924, 1936) та УРСР (1925, 1929 і 1937) були побудовані на принципі формальної ф. , а фактично СРСР став централізованою державою. Цей останній аспект рад. державности зміцнює факт, що ніде немає ґарантії республіканських прав, які поступово і без формального конституційного процесу узурпувалися центр. органами. Через постійну тенденцію до централізації влади й довільну заміну респ. органів союзними деякі зах. дослідники заперечують федеративну природу СРСР (Лівінґстон, Маврах, Файнер, Аспатурян). Більшість авторів, у тому числі й укр. , погоджуються, що йдеться тут про спеціальний тип ф. (рад. ф. ) з тенденцією до де факто унітарної держави при збереженні інституційно-функційних федеральних форм. Цього заг. процесу не змінили дві спроби поширення прав союзних респ. (1944 — надання республікам зовн. -політ. компетенцій і деяких прероґатив у військ. ділянці, а 1956 — 59 — поширення екон. прав), бо їх фактично не здійснено. Останніми часами триває далі процес «відфедералізування» СССР, хоч номінально конституція 1977 підтвердила принцип й інституції ф. Під час обговорення проекту нової конституції СССР дехто висловлювався за поступове відживання ф. (П. Семьонов, Д. Златопольський), що узгоджується з ідеєю «злиття націй». Разом з тим за тривалість федеративного принципу висловлювалися Куличенко, С. Якубовська, Г. Александренко та ін. На характер цієї дискусії й майбутнє рад. ф. мають вплив еволюція національної політики КПСС, а також після 22 з'їзду концепція т. зв. «рад. народу».
|
![[RDF Data]](/statics/sw-cube.png)
