| dbo:abstract
|
- Els regnes bàrbars foren els primers regnes establerts a l'antic territori de l'Imperi Romà d'Occident pels pobles germànics, iranians, amazics, etc. després de les invasions bàrbares que tingueren lloc entre el segles iv i vi. A partir de les grans invasions, els pobles que acabaven d'arribar a les terres romanes començaren a fundar-hi regnes denominats «bàrbars» perquè no eren ni grecs ni romans, si bé alguns d'ells havien estat influïts per la cultura grecoromana, fins i tot alguns líders "bàrbars" van néixer dins de l'Imperi (pel qual, segons l 'Edicte de Caracal·la, eren ciutadans romans), sabien llatí i grec (com Teodoric el Gran) i formaven part de l'estructura imperial. Aquests conjunts poc definits donaren origen a una «reialesa» que ha estat discutida per la desaparició dels subjacents i el fet que els papes encara no intervenien en la coronació dels reis. A partir del segle v, els pobles conquerits formaren la població d'aquestes entitats, de vegades conegudes com a , que eren dirigides per una aristocràcia distinta de la població «romana» pels seus orígens, la seva llengua, els seus costums, el seu rol social i unes transmeses oralment. La majoria d'aquestes potències locals foren efímeres. Aquests regnes, que corresponien a la fase d'estabilització dels pobles migrats, establiren codis legals i una administració embrionària (peatges, moneda, etc.). Els que sobrevisqueren a aquest període convuls es convertiren en . (ca)
- Barbarské státy neboli také barbarská království vznikaly během 6. a 7. století na území západní Evropy, tj. období stěhování národů, byly vytvářeny zvláště germánskými kmeny. Pojem barbarus byl užíván Římany pro neřímské cizince. Většina těchto nových státních útvarů vytvořených barbary se vyznačovala tím, že byla zakládána na troskách Západořímské říše, částečně tak navazovala na dědictví antické civilizace, ale zpravidla pro ní znamenaly spíše úpadek (rozpad pokročilé římské infrastruktury, pokles vzdělanosti, někde návrat ke kmenovému uspořádání společnosti apod.). Příchod barbarů rovněž poznamenal římskou církev a způsobil vážné otřesy v jejím uspořádání, neboť noví příchozí byli často ještě pohany, ale čím dál častěji byli pokřtěnými vyznavači ariánství, které církev vnímala jako sobě odporující herezi. K zásadnímu obratu došlo, až když franský král Chlodvík I. přestoupil ke katolictví a spolu s ním všichni Frankové po roce 498. K barbarským státům (královstvím) patřily:
* Alamannské království (do roku 496) v jihozápadní Germánii
* Alanské království (409-534) v Hispánii a severní Africe
* Svébská říše (410–584) v západní Hispánii
* Burgundská říše (411–534) v Sapaudii
* Vizigótská říše (418–711) na Pyrenejském poloostrově
* Ostrogótská říše (493–553) v Itálii
* Vandalská říše (429–534) v severní Africe
* Římsko-maurské království (429–578) v severní Africe
* anglosaská království (zhruba 450–899) v Británii
* Franské království (481–843) severně od Galie, později Galie
* Durynské království (asi 400–531) v Germánii
* Langobardské království (568–774) v Itálii
* Rugijské království – Rugiland (467–487) v Pobaltí, poté v Dolním Rakousku
* Fríské království (asi 600–734) severně od Galie
* Armorika (5. století) na Bretaňském poloostrově
* Hunská říše (316–484) na území Panonie, Germánie a Dácie (cs)
- The barbarian kingdoms, also known as the post-Roman kingdoms, the western kingdoms or the early medieval kingdoms, were the states founded by various non-Roman, primarily Germanic, peoples in Western Europe and North Africa following the collapse of the Western Roman Empire in the fifth century. The formation of the barbarian kingdoms was a complicated, gradual and largely unintentional process, as the Roman state failed to handle barbarian migrants on the imperial borders, leading to both invasions and invitations into imperial territory, but simultaneously denied barbarians the ability to properly integrate into the imperial framework. The influence of barbarian rulers, at first local warlords and client kings without firm connections to any territories, increased as Roman emperors and usurpers used them as pawns in civil wars. It was only after the collapse of effective Western Roman central authority that the barbarian realms transitioned into proper territorial kingdoms. The barbarian kings of the west drew on legitimacy through connecting themselves to the Roman Empire in order to strengthen their rule. Virtually all of them assumed the style ("our lord"), previously used by the emperors, and many assumed the praenomen Flavius, borne by virtually all Roman emperors in late antiquity. The kings typically also assumed a subordinate position in diplomacy with the remaining Eastern Roman Empire. The barbarian kings also adopted many aspects of the late Roman administration, but the old Roman system gradually dissolved and disappeared over the centuries, accelerated by periods of political turmoil. The major difference between the administration of the old Western Roman Empire and the new royal administrations was their scale, as the barbarian governments, on accounts of controlling significantly less territory, were less deep and less complex. As a result, there was a considerable breakdown in living standards as well as social and economic complexity. For the most part, the barbarian kingdoms were highly fragile and ephemeral. By the time of the coronation of Charlemagne, king of the Franks, as emperor in 800, the event usually seen as marking the end of the age of the barbarian kingdoms, only the Frankish kingdom remained out of the once vast and diverse network of kingdoms. (en)
- Les royaumes barbares sont les États fondés par différents peuples non romains, principalement germaniques, en Europe occidentale et en Afrique du Nord à la suite suite de l'effondrement de l'Empire romain d'Occident au Ve siècle. La formation des royaumes barbares est un processus complexe, progressif et en grande partie involontaire, dans la mesure où l'État romain échoue à prévenir l'installation des migrants barbares tout en refusant leur intégration au sein de l'empire. L'influence des chefs barbares, d'abord de simples seigneurs de guerre locaux et des rois clients sans liens solides avec un territoire, augmente avec l'usage qu'en font empereurs et usurpateurs au cours des guerres civiles. Ce n'est qu'après l'effondrement de l'autorité centrale de l'Empire que les entités barbares deviennent de véritables royaumes territoriaux. Les rois barbares d'Occident renforcent leur légitimé en se plaçant dans la continuité de l'Empire romain. Pratiquement tous utilisent l'appellation dominus noster (« notre seigneur »), précédemment utilisée par les empereurs, et beaucoup adoptent le praenomen Flavius, porté par de nombreux empereurs romains à la fin de l'Antiquité. Les rois barbares adoptent également de nombreux aspects de l'administration romaine tardive, mais l'ancien système romain se dissout progressivement et disparaît au fil des siècles et des périodes de troubles politiques. La principale différence entre l'administration de l'ancien Empire romain d'Occident et les nouvelles administrations royales est leur échelle : les royaumes barbares, qui contrôlent un territoire et une population plus réduits, nécessitent des administrations moins complexes. En conséquent, ces royaumes connaissent une simplification du contexte social et économique. Pour la plupart, les royaumes barbares demeurent fragiles et éphémères. Le couronnement de Charlemagne, roi des Francs, comme empereur en 800 est généralement considéré comme marquant la fin de l'ère des royaumes barbares, seul le royaume franc subsistant à la disparition de ce vaste ensemble de royaumes. (fr)
- Kerajaan-kerajaan orang barbar adalah kerajaan-kerajaan suku bangsa Jermani, Hun, serta kerajaan-kerajaan lain yang didirikan di seluruh Eropa dan Afrika Utara pada Akhir Abad Kuno, sesudah runtuhnya Kekaisaran Romawi Barat. Istilah "orang barbar" (bahasa Yunani: βάρβαρος, barbaros; bahasa Latin: barbarus) sudah lumrah digunakan oleh para sejarawan, meskipun istilah ini tidak digunakan oleh suku-suku bangsa yang bersangkutan, dan sarat dengan prasangka buruk. Kerajaan-kerajaan orang barbar juga disebut "kerajaan-kerajaan Jermani", "kerajaan-kerajaan Romawi-Jermani", dan "kerajaan-kerajaan pasca-Romawi". (in)
- 야만왕국(영어: barbarian kingdoms)이란 민족대이동과 을 전후한 고대 말기-중세 초기 시대에 북서유럽 및 지중해 세계에 세워진 왕국들을 말한다. 고대 그리스-로마의 역사가들은 자신들의 고전 고대 문화에 속하지 않은 민족들을 야만하다고 했는데, 그 민족들이 주체가 된 국가들이다. 야만왕국들 중 가장 중요하고 또 가장 성공적이었던 국가는 프랑크인들의 프랑키아다. 4세기말 5세기초에 수립된 프랑크인의 왕국은 서유럽 거의 대부분을 장악하면서 중세 초기의 카롤루스 제국으로 진화했고, 그것은 다시 중세 성기의 신성로마제국과 프랑스 왕국으로 이어지는 밑바탕이 되었다. 그 밖에 중요한 야만왕국들로 5세기에 세워진 고트인들의 서고트 왕국과 동고트 왕국이 있다. 동고트 왕국은 550년대에 으로 동로마 제국에게 재정복되었지만, 서고트 왕국은 8세기까지 지속되다가 우마이야조의 히스파니아 정복 때 무너졌다. 랑고바르드인들이 이탈리아 반도에 세운 랑고바르드 왕국은 6세기까지 지속되다가 774년 프랑크인에게 정복되었다. 잉글랜드에는 수많은 앵글로색슨인 소왕국들이 난립했다(앵글로색슨 잉글랜드 시대). 알레만니는 3세기에 알레만니아 왕국을 세웠다가 496년 프랑크인들에게 복속되어 공국이 되었다. 그러나 이 주종관계는 상당히 명목상의 것이었고 알레만니아는 8세기까지 반독립적 지위를 누렸다. 반달인의 반달 왕국은 435년에서 534년까지 북아프리카 해안과 시칠리아섬에 존재했다. 부르군트인들의 과 수에비의 수에비 왕국도 5세기 초에 세워졌으나 각각 프랑크인과 서고트인에게 정복되었다. 동유럽 및 동남유럽에는 비게르만 야만왕국들도 있었다. 대표적으로 훈 제국(370년–469년), 아바르 카간국(567년–822년?), 고대 대불가리아(632년–668년), 하자르 카간국(650년경–969년), 불가리아 제1제국(680년-), 볼가강 불가리아(7세기-1240년대) 등이 있다. 이들 동유럽 야만왕국들은 지속적으로 동로마 제국과 패권을 다투는 경쟁관계에 있었다. 야만왕국들은 고전시대 말기에서 중세시대 초기로 넘어가는 6-7세기를 특징짓는 정체들이라는 의의를 갖는다. 서로마 제국의 옛 땅, 특히 갈리아와 이탈리아에서는 로마식 행정체계가 점진적으로 형해화되어갔다. 이 야만왕국들은 로마 제국의 포이데라티였으며, 이후에도 야만족 국왕들은 최소한 명목상으로는 동로마 황제의 신하였다. 그러다 6세기 후반 유스티누스 2세 때 동로마는 서유럽의 땅을 대부분 잃었고, 그 뒤 페르시아 및 아랍인들과 전쟁을 하기 바빠서 서유럽에 대한 영향력이 약해졌다. 그러면서 야만왕국들과 로마 제국의 역사적 유대감도 약화되었다. 그 결과 7세기에서 8세기에 걸쳐 야만왕국들은 봉건제를 발달시켰고, 이것은 유럽의 중세를 특징짓는 제도가 되었다. 그리고 800년에 프랑크인의 왕 카롤루스 1세 마그누스가 서로마 황제의 제위를 부활시키고 카롤링거 르네상스로 와 구분되는 "유럽"이라는 지정학적 존재가 형성되게 되었다. 오늘날 사용되는 개념으로서 "유럽"을 낳은 주체가 야만왕국들이었던 것이다. 한편 동남유럽에서는 마케도니아 르네상스(867년-1056년)가 진행되었고, 시메온 1세가 콘스탄티노플 총대주교에게 불가르인의 황제(차르)로 공인을 받았다. 서유럽에서 카롤루스의 칭제와 카롤링거 르네상스가 그러했듯이, 동남유럽에서 시메온 1세의 치세도 로서 키릴 문자를 발명하는 등 슬라브족이라는 민족의 새 지평을 열었다. (ko)
- Il periodo successivo alla deposizione di Romolo Augusto del 476, per convenzione considerata la fine dell'Impero romano d'Occidente, vide l'instaurazione di nuovi regni, detti regni romano-barbarici (oppure romano-germanici o latino-germanici). Essi si erano andati formando nelle ex province romane già a partire dalle invasioni del IV e V secolo. Di fatto autonomi, venivano inquadrati come foederati. Inizialmente anche i nuovi regni successivi alla caduta dell'Impero d'Occidente rimasero spesso formalmente dipendenti dall'Impero romano d'Oriente. I capi barbari erano al contempo reggenti per il monarca di Costantinopoli e sovrani dei loro rispettivi popoli. (it)
- Варварські королівства — держави, створені варварськими народами на території Західної Римської імперії в умовах її розпаду в V столітті. «Варварськими» ці королівства називають тому, що влада у них належала колишнім ватажкам «варварських» племен (зазвичай — германцям), які проголосили себе самостійними володарями — королями. Озброєні одноплемінники володаря становили його військо і селилися на землях, що їм надавав король. Жили германці за своїми старовинними звичаями, і лише згодом ці звичаї були записані. Так з'явилися збірки законів, які історики називають «варварськими правдами». Більшість мешканців новоутворених королівств були колишніми римськими громадянами. Вони розмовляли не завжди зрозумілою для германців латиною, жили за законами часів імперії і належали до церкви, яку очолював Папа Римський, тоді як «варвари» здебільшого були аріанами. З-поміж римлян були люди різних статків — і бідняки, які ледве зводили кінці з кінцями, і магнати, що іноді мали одразу по кілька маєтків у різних провінціях та чимало рабів. Тримати невільників у покорі в неспокійний час було складно, тому рабам зазвичай дозволяли заводити своє господарство. А найчастіше землю обробляли вільні селяни, які віддавали землевласникам частину вирощеного врожаю. Магнатами, однак, були не лише колишні римляни. Королі щедро роздавали маєтки «варварській» знаті та своїм дружинникам. Характерною рисою, спільною для всіх цих ранньосередньовічних політичних утворень, була внутрішня нестабільність, що випливає із відсутності в той час усталеного правила престолонаслідування — сини короля, в принципі, мали пріоритетне право на престол, але знать цілком могла запропонувати іншу, власну кандидатуру. Чвари між членами королівської сім'ї, між королем і його васалами, суперечки між претендентами на престол були звичайною справою, дуже багато королів померли насильницькою смертю. Кордони варварських королівств були також нестабільні, столиці часто змінювали свої місця розташування. Для внутрішнього устрою були характерні общинно-племінна організація у вигляді територіальної громади вільних землевласників, народні збори і військові ополчення. Державність варварських королівств розвивалася під впливом римської політичної системи, римського права і за участю посадових осіб, які отримали римську освіту. Королівство вестготів. Виникло в 418 році внаслідок союзного договору, укладеного вестготським королем Валіей з імператором Гонорієм, що виділив вестготам на правах федератів землі від передгір'я Піренеїв на півдні до річки Луари на півночі. Найвищого розвитку досягло у другій половині V століття. Припинило своє існування в 718 році, коли було завойовано арабами. Воно проіснувало довше за всіх інших варварських королівств і домоглося найбільшої могутності. Королівство вандалів і аланів. У 429 році вандали і алани, пригнічені вестготами, покинули Іберію і через Гібралтар перебралися в Північну Африку. До 435 року вандали встановили своє панування над значною частиною римської Північної Африки. У 435 році з римлянами було укладено мир, вандали і алани отримали статус федератів. У 439 році вандали порушили договір і захопили Карфаген, а в 455 році розграбували Рим. Королівство вандалів було завойовано Візантією в 534 році. Королівство свевів. Свеви осіли в північно-західній частині Іберійського півострова в 409 році. Його роль у політичних процесах в регіоні була мінімальною в порівнянні з роллю інших варварських королівств. У 585 році їх королівство було завойовано вестготами. Королівство бургундів. У 413 році бургунди були визнані імператором Гонорієм федератами і отримали місце для поселення на лівому березі Рейна в районі Вормса. В 435 році гуни спустошили їх державу, бургундський король був убитий, а залишок бургундського народу в 443 році був переселений імператором Аецієм в Савойю на береги Рони. Найбільшого розвитку держава досягла до 485 році. У 534 році Бургундське королівство було завойовано франками і стало однією з частин Франкської держави. Королівство франків. Було засновано королем Хлодвигом I в 481 році і протягом трьох століть стало найпотужнішою державою Західної Європи. Королівство остготів. У 488 році імператор Флавій Зенон уклав з остготським королем Теодоріхом угоду, згідно з яким Теодоріх у разі перемоги над Одоакром ставав правителем Італії як представник імператора. В 493 році цілі угоди були досягнуті. У 555 році при імператорі Юстиніані I італійське королівство остготів була завойовано Візантією. Королівство лангобардів. Останнє в історії за часом як виникнення, так і припинення свого існування варварське королівство. У 566 році лангобарди вторглися в Північну Італію. До середини VIII століття королівство лангобардів займало майже весь Апеннінський півострів, Істрію, Корсику. У 774 році було завойовано Карлом Великим. Англосаксонські королівства в Британії. До середини V ст. Британія була завойована германськими племенами англів, саксів, ютів і фризів. У VI столітті на території Британії виникло сім королівств, які поступово об'єднувалися в одну державу. Деякі дослідники зараховують до варварських королівств також — державно-політичний режим, який встановився в Італії після перевороту Одоакра в 476 році. Сам Одоакр належав до германського племені ругіїв. (uk)
- Ва́рварские короле́вства — государства, созданные варварскими народами на территории Западной Римской империи в условиях её распада в V веке. Характерной чертой, общей для всех этих раннесредневековых политических образований, была внутренняя нестабильность, проистекавшая из отсутствия в то время устоявшегося правила престолонаследия — сыновья короля имели приоритетное право на престол, но знать вполне могла предложить иную, собственную кандидатуру.Раздоры между членами королевской семьи, между королём и его вассалами, споры между претендентами на престол были обычным делом, очень многие короли умерли насильственной смертью. Границы варварских королевств были также нестабильны, столицы часто менялись. Для внутреннего устройства были характерны общинно-племенная организация в виде территориальной общины свободных землевладельцев, народные собрания и военные ополчения. Государственность варварских королевств развивалась под воздействием римской политической системы, римского права и с участием должностных лиц, получивших римское образование (ru)
|
| rdfs:comment
|
- Kerajaan-kerajaan orang barbar adalah kerajaan-kerajaan suku bangsa Jermani, Hun, serta kerajaan-kerajaan lain yang didirikan di seluruh Eropa dan Afrika Utara pada Akhir Abad Kuno, sesudah runtuhnya Kekaisaran Romawi Barat. Istilah "orang barbar" (bahasa Yunani: βάρβαρος, barbaros; bahasa Latin: barbarus) sudah lumrah digunakan oleh para sejarawan, meskipun istilah ini tidak digunakan oleh suku-suku bangsa yang bersangkutan, dan sarat dengan prasangka buruk. Kerajaan-kerajaan orang barbar juga disebut "kerajaan-kerajaan Jermani", "kerajaan-kerajaan Romawi-Jermani", dan "kerajaan-kerajaan pasca-Romawi". (in)
- Il periodo successivo alla deposizione di Romolo Augusto del 476, per convenzione considerata la fine dell'Impero romano d'Occidente, vide l'instaurazione di nuovi regni, detti regni romano-barbarici (oppure romano-germanici o latino-germanici). Essi si erano andati formando nelle ex province romane già a partire dalle invasioni del IV e V secolo. Di fatto autonomi, venivano inquadrati come foederati. Inizialmente anche i nuovi regni successivi alla caduta dell'Impero d'Occidente rimasero spesso formalmente dipendenti dall'Impero romano d'Oriente. I capi barbari erano al contempo reggenti per il monarca di Costantinopoli e sovrani dei loro rispettivi popoli. (it)
- Els regnes bàrbars foren els primers regnes establerts a l'antic territori de l'Imperi Romà d'Occident pels pobles germànics, iranians, amazics, etc. després de les invasions bàrbares que tingueren lloc entre el segles iv i vi. A partir del segle v, els pobles conquerits formaren la població d'aquestes entitats, de vegades conegudes com a , que eren dirigides per una aristocràcia distinta de la població «romana» pels seus orígens, la seva llengua, els seus costums, el seu rol social i unes transmeses oralment. (ca)
- Barbarské státy neboli také barbarská království vznikaly během 6. a 7. století na území západní Evropy, tj. období stěhování národů, byly vytvářeny zvláště germánskými kmeny. Pojem barbarus byl užíván Římany pro neřímské cizince. Většina těchto nových státních útvarů vytvořených barbary se vyznačovala tím, že byla zakládána na troskách Západořímské říše, částečně tak navazovala na dědictví antické civilizace, ale zpravidla pro ní znamenaly spíše úpadek (rozpad pokročilé římské infrastruktury, pokles vzdělanosti, někde návrat ke kmenovému uspořádání společnosti apod.). Příchod barbarů rovněž poznamenal římskou církev a způsobil vážné otřesy v jejím uspořádání, neboť noví příchozí byli často ještě pohany, ale čím dál častěji byli pokřtěnými vyznavači ariánství, které církev vnímala jako sob (cs)
- The barbarian kingdoms, also known as the post-Roman kingdoms, the western kingdoms or the early medieval kingdoms, were the states founded by various non-Roman, primarily Germanic, peoples in Western Europe and North Africa following the collapse of the Western Roman Empire in the fifth century. The formation of the barbarian kingdoms was a complicated, gradual and largely unintentional process, as the Roman state failed to handle barbarian migrants on the imperial borders, leading to both invasions and invitations into imperial territory, but simultaneously denied barbarians the ability to properly integrate into the imperial framework. The influence of barbarian rulers, at first local warlords and client kings without firm connections to any territories, increased as Roman emperors and (en)
- Les royaumes barbares sont les États fondés par différents peuples non romains, principalement germaniques, en Europe occidentale et en Afrique du Nord à la suite suite de l'effondrement de l'Empire romain d'Occident au Ve siècle. La formation des royaumes barbares est un processus complexe, progressif et en grande partie involontaire, dans la mesure où l'État romain échoue à prévenir l'installation des migrants barbares tout en refusant leur intégration au sein de l'empire. L'influence des chefs barbares, d'abord de simples seigneurs de guerre locaux et des rois clients sans liens solides avec un territoire, augmente avec l'usage qu'en font empereurs et usurpateurs au cours des guerres civiles. Ce n'est qu'après l'effondrement de l'autorité centrale de l'Empire que les entités barbares de (fr)
- 야만왕국(영어: barbarian kingdoms)이란 민족대이동과 을 전후한 고대 말기-중세 초기 시대에 북서유럽 및 지중해 세계에 세워진 왕국들을 말한다. 고대 그리스-로마의 역사가들은 자신들의 고전 고대 문화에 속하지 않은 민족들을 야만하다고 했는데, 그 민족들이 주체가 된 국가들이다. 야만왕국들 중 가장 중요하고 또 가장 성공적이었던 국가는 프랑크인들의 프랑키아다. 4세기말 5세기초에 수립된 프랑크인의 왕국은 서유럽 거의 대부분을 장악하면서 중세 초기의 카롤루스 제국으로 진화했고, 그것은 다시 중세 성기의 신성로마제국과 프랑스 왕국으로 이어지는 밑바탕이 되었다. 그 밖에 중요한 야만왕국들로 5세기에 세워진 고트인들의 서고트 왕국과 동고트 왕국이 있다. 동고트 왕국은 550년대에 으로 동로마 제국에게 재정복되었지만, 서고트 왕국은 8세기까지 지속되다가 우마이야조의 히스파니아 정복 때 무너졌다. 랑고바르드인들이 이탈리아 반도에 세운 랑고바르드 왕국은 6세기까지 지속되다가 774년 프랑크인에게 정복되었다. (ko)
- Ва́рварские короле́вства — государства, созданные варварскими народами на территории Западной Римской империи в условиях её распада в V веке. Характерной чертой, общей для всех этих раннесредневековых политических образований, была внутренняя нестабильность, проистекавшая из отсутствия в то время устоявшегося правила престолонаследия — сыновья короля имели приоритетное право на престол, но знать вполне могла предложить иную, собственную кандидатуру.Раздоры между членами королевской семьи, между королём и его вассалами, споры между претендентами на престол были обычным делом, очень многие короли умерли насильственной смертью. Границы варварских королевств были также нестабильны, столицы часто менялись. Для внутреннего устройства были характерны общинно-племенная организация в виде территори (ru)
- Варварські королівства — держави, створені варварськими народами на території Західної Римської імперії в умовах її розпаду в V столітті. «Варварськими» ці королівства називають тому, що влада у них належала колишнім ватажкам «варварських» племен (зазвичай — германцям), які проголосили себе самостійними володарями — королями. Озброєні одноплемінники володаря становили його військо і селилися на землях, що їм надавав король. Жили германці за своїми старовинними звичаями, і лише згодом ці звичаї були записані. Так з'явилися збірки законів, які історики називають «варварськими правдами». (uk)
|
