| rdfs:comment
| - In the Middle Ages, hierocracy or papalism was a current of Latin legal and political thought that argued that the pope held supreme authority over not just spiritual, but also temporal affairs. In its full, late medieval form, hierocratic theory posited that since Christ was lord of the universe and both king and priest, and the pope was his earthly vicar, the pope must also possess both spiritual and temporal authority over everybody in the world. Papalist writers at the turn of the 14th century such as Augustinus Triumphus and Giles of Rome depicted secular government as a product of human sinfulness that originated, by necessity, in tyrannical usurpation, and could be redeemed only by submission to the superior spiritual sovereignty of the pope. At the head of the Catholic Church, resp (en)
- Ієрокра́тія, або папі́зм — течія латинської правової та політичної думки, що стверджувала, верховенство влади папи не тільки над духовними, а й над мирськими справами. У своїй повній, пізньосередньовічній формі, ієрократична теорія базувалась на аргументах, що оскільки Христос був володарем всесвіту, одночасно царем і священником, а папа був його земним намісником, то папа також повинен мати як духовну, так і мирську владу над усіма у світі. Папістські письменники наприкінці XIV століття, такі як Августин Тріумфус і Єгидій Римський, зображували світський уряд як продукт людської гріховності, який за необхідності виник у результаті тиранічної узурпації і може бути викуплений лише підпорядкуванням найвищому духовному суверенітету Папи. Як голова католицької церкви, що не підкоряється іншій ю (uk)
|
| has abstract
| - In the Middle Ages, hierocracy or papalism was a current of Latin legal and political thought that argued that the pope held supreme authority over not just spiritual, but also temporal affairs. In its full, late medieval form, hierocratic theory posited that since Christ was lord of the universe and both king and priest, and the pope was his earthly vicar, the pope must also possess both spiritual and temporal authority over everybody in the world. Papalist writers at the turn of the 14th century such as Augustinus Triumphus and Giles of Rome depicted secular government as a product of human sinfulness that originated, by necessity, in tyrannical usurpation, and could be redeemed only by submission to the superior spiritual sovereignty of the pope. At the head of the Catholic Church, responsible to no other jurisdiction except God, the pope, they argued, was the monarch of a universal kingdom whose power extended to Christians and non-Christians alike. The hierocrats limited their extensive conception of the pope's authority by acknowledging that the day-to-day exercise of temporal power belonged, in general, to secular princes, albeit under the guidance of the pope. Hierocracy was criticised at the time from a pro-royal perspective by John of Paris, in defence of the universal monarchy of the Holy Roman emperor by Dante Alighieri, and by critics of papal supremacy over the Catholic Church itself such as Marsilius of Padua. Though hierocracy continued to influence papal policy until the time of the Reformation, by the 17th century the doctrine was generally rejected by Catholic theologians. (en)
- Ієрокра́тія, або папі́зм — течія латинської правової та політичної думки, що стверджувала, верховенство влади папи не тільки над духовними, а й над мирськими справами. У своїй повній, пізньосередньовічній формі, ієрократична теорія базувалась на аргументах, що оскільки Христос був володарем всесвіту, одночасно царем і священником, а папа був його земним намісником, то папа також повинен мати як духовну, так і мирську владу над усіма у світі. Папістські письменники наприкінці XIV століття, такі як Августин Тріумфус і Єгидій Римський, зображували світський уряд як продукт людської гріховності, який за необхідності виник у результаті тиранічної узурпації і може бути викуплений лише підпорядкуванням найвищому духовному суверенітету Папи. Як голова католицької церкви, що не підкоряється іншій юрисдикції, крім Бога, папа, на їхню думку, був монархом вселенського царства, влада якого поширювалася як на християн, так і на нехристиян. Ієрократи обмежували свою широку концепцію влади Папи, визнаючи, що повсякденне здійснення мирської влади загалом належить світським князям, хоч і під керівництвом Папи. Тоді ієрократія критикувалася з прокоролівської точки зору , на захист універсальної монархії імператора Священної Римської імперії Данте Аліг'єрі, а також критиками папського верховенства над самою католицькою церквою, такими як Марсилій Падуанський. Хоча ієрократія продовжувала впливати на папську політику аж до епохи Реформації, до XVII століття ця доктрина була загалом відкинута католицькими теологами. (uk)
|
![[RDF Data]](/fct/images/sw-rdf-blue.png)
![[cxml]](/fct/images/cxml_doc.png)
![[csv]](/fct/images/csv_doc.png)
![[text]](/fct/images/ntriples_doc.png)
![[turtle]](/fct/images/n3turtle_doc.png)
![[ld+json]](/fct/images/jsonld_doc.png)
![[rdf+json]](/fct/images/json_doc.png)
![[rdf+xml]](/fct/images/xml_doc.png)
![[atom+xml]](/fct/images/atom_doc.png)
![[html]](/fct/images/html_doc.png)
