has abstract
| - Figura serpentinata (ital. serpentinato „schlangenförmig“, zu serpentina „Schlangenlinie“) ist die Bezeichnung für eine gewundene gemalte oder plastisch ausgeführte Figur. In der Ornamentik bezeichnet man damit speziell Spiralmotive. Die figura serpentinata ist ein typisches Merkmal der Spätrenaissance und des Manierismus. Frühe Darstellungen solcher geschraubten Figuren stammen von Leonardo da Vinci, Raffael und Michelangelo. Der Maler und Theoretiker Giovanni Paolo Lomazzo (1558–1600) urteilte in seinem Trattato dell’arte della pittura von 1584: „Das empfohlene Gestaltideal vereinigt, nach Lomazzo, drei Qualitäten: Pyramidenform, ‹serpentinata›-Bewegung und eine bestimmte numerische Proportion, alle drei zu einer Einheit gebracht. Dabei kommt der Vorrang dem ‹moto› zu, d.h. der schlängelnden Bewegung, während die Pyramidenform, in genauer Proportionierung, den konisch stereometrischen Umriss ausmachen soll.“ – Giovanni Paolo Lomazzo: Trattato dell’arte della pittura (1584) Der Serpentinata-Stil entwickelte sich, wie Bousquet vermutet, möglicherweise mit der Wiederentdeckung der Laokoon-Gruppe im Jahre 1506. Besonders bei Michelangelo soll diese Skulptur einen starken Eindruck hinterlassen haben. Auch Shearman ist sich sicher, dass die figura serpentinata eine Erfindung Michelangelos ist. Als Beweis dient ihm der „Sieger“, den Michelangelo (1527–1528) für das Grabmal Julius' II. schuf. Dem Kunsthistoriker Joachim Poeschke zufolge ist Michelangelos Verwendung der figura serpentinata thematisch bedingt, im Manierismus und der Spätrenaissance sei das Motiv dagegen formell bedingt, so etwa in Giambolognas Skulpturen Raub der Sabinerinnen (1581–83) und Merkur (1564–80). Emil Maurer kann jedoch in Michelangelos Arbeit nur selten eine Serpentinierung der Figur erkennen. Er sieht Beccafumi als Pionier des Serpentinata-Stils. Sein Schüler Marco Pino verband wohl die Eindrücke seines Meisters mit jenen aus Salviatis, Parmigianinos und möglicherweise auch Michelangelos Werken. Sein gesamtes Schaffen ist von Serpentinata-Motiven geprägt. Selbst sagt in seinem Dialogo della Pittura, dass die Pose der Figuren vielfältig und anmutig sein sollte, und dass man in all seinen Werken mindestens eine Figur anführen sollte, die ganz und gar verdreht, ambivalent und schwierig sei. Die Malerei, freier als die Plastik, die sehr stark der Natur verpflichtet ist, kann, wie Maurer betont, mit der Figur spielen. Sie kann sie umgestalten, überdehnen, geometrisieren, auflösen, karikieren, kolorieren, schlängeln, je nach Ziel und Aussage des Bildes. Mit der Lockerung der Renaissance-Normen und der Entwicklung des Serpentinata-Stils fand auch eine, wie Maurer argumentiert, Systematisierung der Serpentinata-Strukturen statt. Eine Gleichförmigkeit trat ein, wodurch die Figuren an physischer Kraft, Leidenschaft, Spannung und semantischer Prägnanz einbüßten. Bewegungen muten unmotiviert an, nicht von einem Willen getrieben, sondern von reinem Formwillen. Auch wirken ihre Aktionen teilweise kraftlos, nicht der Schwer- und Hebelkraft unterworfen. (de)
- Figura serpentinata (Italian for ‘serpentine figure’) is a style in painting and sculpture, intended to make the figure seem more dynamic, that is typical of Mannerism. It is similar, but not identical, to contrapposto, and features figures often in a spiral pose. Early examples can be seen in the work of Leonardo da Vinci, Raphael and Michelangelo. Emil Maurer writes of the painter and theorist Giovanni Paolo Lomazzo (1538–1600): "The recommended ideal form unites, after Lomazzo, three qualities: the pyramid, the serpentinata movement and a certain numerical proportion, all three united to form one whole. At the same time, precedence is given to the "moto", that is, to the meandering movement, which should make the pyramid, in exact proportion, into the geometrical form of a cone." Bousquet holds that the serpentinata style arose as a result of the discovery of the Laocoön group in 1506, and its deep impact on all artists, but on Michelangelo in particular. John Shearman also argues that it was invented by Michelangelo, citing the "Victors" that he produced for Pope Julius II's tomb. Maurer, on the other hand, can only detect this style rarely in Michelangelo's work and cites Beccafumi instead as its pioneer. Beccafumi's student Marco Pino connected Beccafumi's style with those of Salviati, Parmigianino and perhaps even Michelangelo, and his work as a whole is marked by serpentinata motifs. Paolo Pino himself says in his Dialogo della Pittura, that his figures' poses are many and varied, and that in all his works to find one single figure, that completely and utterly distorts, is ambivalent and difficult. As Maurer writes, painters are freer than sculptors and less closely tied-down to nature. Thus, they can play around with their figures, reshaping, overstretching, geometricising, dissolving, caricaturing, colouring, or meandering according to the painting's goal and intended effect. With the loosening of the norms of the Renaissance art and the development of the "Serpentita" style, that style's structures and rules began to be systematised. A style of form began by which figures showed physical power, passion, tension and semantic perfection. Movements were not without motivation, nor even simply done with a will, but with will shown in a pure form. Also their actions arose not out of power, but powerlessness. The style exerted an influence even into the 1620s, with Bernini's The Rape of Proserpina. (en)
- Figura serpentinata (figure ondulée) est un style de peinture et de sculpture typique du maniérisme. Elle ressemble, mais n'est pas identique au contrapposto, et représente des figures fréquemment dans une pose en spirale. Les premiers exemples peuvent être observés dans les œuvres de Léonard de Vinci, Raphaël et Michel-Ange. Emil Maurer rapporte ce passage du traité Trattato dell’arte della pittura de 1594 du peintre et théoricien Giovanni Paolo Lomazzo (1538–1600), concernant la « figura serpentinata »: « La forme idéale recommandée réunit, d'après Lomazzo, les trois qualités suivante : la forme pyramidale, le mouvement serpentinata, et une certaine proportion numérique qui tous trois sont réunies ensemble. En même temps, la primauté revient au moto, c'est-à-dire au mouvement en méandre, alors que la forme pyramidale, dans une proportion précise, doit déterminer l'enveloppe stéréométrique en forme de cône. » Bousquet pense que le style serpentinata est le résultat de la découverte du Groupe du Laocoon en 1506, et de son profond impact sur tous les artistes et en particulier Michel-Ange. John Shearman affirme quant à lui qu'il a été inventé par Michel-Ange, et cite le Génie de la Victoire créé par Michel-Ange pour la tombe du pape Jules II. Joachim Poeschke considère que le motif de la figura serpentinata chez Michel-Ange est impliqué par le sujet représenté, alors que le Maniérisme le considère pour son style formel, comme L’Enlèvement des Sabines, ou le Mercurio de Giambologna. Maurer, en revanche, ne peut détecter ce style que rarement dans les œuvres de Michel-Ange, et cite comme pionnier Domenico Beccafumi. Marco Pino, élève de Beccafumi fait un lien entre le style de Beccafumi et ceux de Francesco Salviati, Le Parmesan et peut-être même Michel-Ange, et toute son œuvre est marquée par des motifs en serpentinata. Dans ses Dialogo della Pittura, Marco Pino dit de lui-même que les poses prises par ses figures sont nombreuses et variées, et que tout son travail de recherche tend à trouver une figure unique qui est complètement et absolument tordue, recherche qui est ambivalente et difficile. Comme l'écrit Maurer, les peintres sont plus libres que les sculpteurs qui doivent respecter la nature et peuvent moins jouer avec leurs figures. Ainsi les peintres peuvent transformer les figures, les étendre, géométriser, dissoudre, caricaturer, colorer, tordre, selon l'expression et le but du tableau. Le relâchement des normes de la Renaissance et le développement du style serpentinata conduisent, toujours d'après Maurer, à une systématisation des structures serpentinata. Une uniformité se produit, où les figures perdent leur force physique, leur passion, la tension et leur perfection sémantique. Les mouvements apparaissent sans motivation, non pas poussés par la volonté, mais par la simple recherche de la forme. Parfois, les actions également semblent sans force, uniquement soumises à la loi de la gravité et des leviers. Le style continue à exercer son influence jusque dans les années 1620, où on le retrouve dans Le Rapt de Proserpine de Bernini. (fr)
- 세르펜티나타 양식(이탈리아어: Figura serpentinata, 이탈리아어로 ‘구불구불한 모양’)는 그림과 조각의 스타일로, 인물을 보다 역동적으로 보이게 하는 것이 특징이며, 이는 전형적인 매너리즘이다. (contrapposto)와 비슷하지만 동일하지는 않으며, 종종 나선형 포즈의 인물이 특징이다. 초기 사례는 레오나르도 다빈치, 라파엘 및 미켈란젤로의 작품에서 볼 수 있다. 에밀 마우러는 화가이자, 이론가인 (1538–1600)에 대해 다음과 같이 쓴다. 동시에 피라미드를 정확한 비율로 원뿔의 기하학적 형태로 만들어야 하는 ‘모토’, 즉 구불구불한 움직임이 우선시된다. 는 1506년 의 발견과 모든 예술가, 특히 미켈란젤로에게 지대한 영향을 미친 결과로 구불구불한 스타일이 발생했다고 주장한다. 존 쉐어맨은 또한 미켈란젤로가 의 무덤을 위해 제작한 승리자들(Victors)을 인용하면서 그것이 발명되었다고 주장한다. 반면 마우러는 미켈란젤로의 작품에서 이 스타일을 거의 감지할 수 없으며, 대신 베카푸미를 선구자로 인용한다. 베카푸미의 학생 마르코 피노는 베카푸미의 스타일을 살비아티, 파르미자니노 및 아마도 미켈란젤로의 스타일과 연결했으며, 그의 작품 전체는 세르펜티나타 모티프로 표시된다. 파올로 피노 자신은 자신의 디아로고 델라 피투라(Dialogo della Pittura)에서 그의 인물들의 포즈가 매우 다양하며, 그의 모든 작품에서 완벽하고 완전히 왜곡된 하나의 단일 인물을 찾는 것이 양면적이고, 어렵다고 말한다. 마우러가 썼듯이 화가는 조각가보다 자유롭고 자연에 덜 얽매여 있다. 따라서 그들은 그림의 목표와 의도된 효과에 따라 모양을 바꾸고, 지나치게 늘리고, 기하학적으로 만들고, 녹이고, 캐리커처링, 채색 또는 구불구불하게 하여 그림을 가지고 놀 수 있다. 르네상스 예술의 규범이 느슨해지고 ‘세르펜티나타’ 양식이 발전하면서 그 양식의 구조와 규칙이 체계화되기 시작했다. 인물이 육체적 힘, 열정, 긴장 및 의미론적 완성을 나타내는 형식 스타일이 시작되었다. 움직임은 동기가 없는 것도 아니고 단순히 의지로 이루어진 것이 아니라 순수한 형태의 의지로 이루어졌다. 또한 그들의 행동은 힘에서 나온 것이 아니라 무력함에서 나온 것이다. 스타일은 베르니니의 〈프로세르피나의 강간〉과 함께 1620년대에도 영향을 미쳤다. (ko)
- Figura serpentinata – w sztukach plastycznych układ postaci charakteryzujący się silnym, czasem wręcz nienaturalnym, skręceniem ciała, mający na celu nadanie jej lekkości i dynamiki. Taka forma upowszechniła się w manieryzmie włoskim. Do przykładowych dzieł wykorzystujących taki schemat należą rzeźby Jeana de Boulogne (Giambologni) (m.in. Porwanie Sabinek, Samson i Filistyn, Alegoria architektury). Spiralny układ ciała swoją genezą sięga antyku, głównie sztuki starożytnej Grecji (np. Dyskobol dłuta Myrona), był również chętnie stosowany w baroku (np. Dawid Gianlorenza Berniniego). (pl)
- Figura serpentinata (lang-it) — «змеевидная фигура», спорный термин, вызывающий дискуссии о корректности его применения к изобразительному искусству разных стран и эпох. В самом общем значении под «змеевидной фигурой» подразумевают скульптурное или живописное изображение фигуры человека в сильном спиралевидном движении тела, в частности, в античной скульптуре. Однако этот итальянский термин появился на исходе эпохи Возрождения в кризисный период маньеризма. Поэтому по мнению большинства специалистов его следует применять только в этом контексте. Так, например, знаменитая статуя «Дискобола», работы древнегреческого скульптора эпохи ранней классики «строгого стиля» Мирона (ок. 450 г. до н. э.; бронзовый оригинал не сохранился), вопреки расхожим представлениям не является «змеевидной», хотя и выражает готовность к мощному движению. Б. Р. Виппер писал, что «в искусстве Мирона ещё очень сильны пережитки архаизма». Поэтому пластическую концепцию Мирона можно назвать «планиметрической». Статуя Дискобола «имеет совершенно плоскостной, рельефный характер; все главные элементы движения собраны на передней плоскости… Профиль совершенно лишён самостоятельного значения, так как не имеет никакой глубины». Голову Дискобола Мирон также даёт «в сильном сокращении… и с неровной трактовкой половины лица: левая половина — плоская и широкая; правая — компактная». Иной пример демонстрирует «Танцующая менада из Пергама», статуя поздней эллинистической эпохи (III в. до н. э.) в собрании Берлинского Старого музея. Такова же Танцующая менада (вакханка), приписываемая Скопасу, из Альбертинума в Дрездене. Эти фигуры действительно «змеевидны», но итальянскую форму термина следует применять только к эпохе, когда его появление было вызвано конкретно-историческими обстоятельствами, а именно эстетикой итальянского маньеризма. Как минимум спорным следует считать отнесение итальянского термина «змеевидная фигура» к эллинистической скульптурной группе «Лаокоон и его сыновья» (бронзовый оригинал 200 г. до н. э.). Жак Буске (фр. Jacques Bousquet) полагал, что «serpentinata» как стиль возник в 1506 году в результате воздействия скульптурной композиции «Лаокоон и его сыновья» на художников-современников, в частности на Микеланджело. Джон Ширман (англ. John Shearman) также утверждал, что стиль Figura serpentinata был изобретён Микеланджело, в частности при создании скульптуры «Дух победы» для гробницы папы Юлия II. Однако Микеланджело в известном высказывании о «змеевидной линии» имел ввиду совсем другое, а именно конструктивную S-образно изогнутую линию, которая была известна в античности в качестве хиазма в отношении статуй с характерной постановкой с переносом тяжести тела на одну ногу. Такая S-образная линия является следствием уравновешивания и пропорционирования, она имеет объективную математическую природу. Это свойство отмечали многие художники, в том числе Леонардо да Винчи и Микеланджело. В трактате итальянского живописца Дж. П. Ломаццо «Об искусстве живописи» (1584) приводится наставление Микеланджело о том, что «необходимо делать фигуру пирамидальной, змеевидно изогнутой и в кратных отношениях к одному, двум и трем». Итальянские маньеристы и, прежде всего, Ф. Цуккаро, превозносили достоинства «змеевидной линии» (итал. linea serpentinata) как пластической основы «хорошей композиции». Федерико Цуккаро, Бартоломео Амманнати и Джамболонья, в искусстве которых причудливость сочетается с изысканной пластичностью, манерностью поз и движений фигур, эстетизировали S-образную линию, отчего она теряла свою конструктивность и композиционное формообразующее значение, становилась манерной и поверхностной. Поэтому Э. Маурер (англ. Maurer) справедливо утверждал, что стиль «Figura serpentinata» не является характерным для работ Микеланджело, а в качестве апологета «змеевидных фигур» называл Доменико Беккафуми. Ученику Беккафуми — Марко Пино (итал. Marco Pino) — удалось связать стили Беккафуми, Франческо Сальвиати, Пармиджанино и, возможно, даже Микеланджело, вследствие чего его работы в целом были насыщены мотивами «serpentinata». Примечательно, что в искусстве барокко, например в шедеврах Дж. Л. Бернини из собрания Галереи Боргезе в Риме, спиралевидные пластические линии демонстрируют не манерную расслабленность, а физическую силу, страсть, напряжение. Изображение движения приобретает правильный и чистый вид, физическое действие отражает внутреннюю энергию. (ru)
- Figura serpentinata é uma expressão italiana que significa "figura em forma de serpente", usada para designar uma forma ou estilo representativo da figura humana nas artes visuais. A crer em Giovanni Lomazzo, foi cunhada por Michelangelo. Deriva do contrapposto clássico, onde o corpo humano se equilibra sobre uma das pernas, enquanto a outra permanece fletida em repouso. Como consequência, o corpo se inclina em uma suave torsão, emprestando-lhe um certo dinamismo, ao mesmo tempo em que preserva a naturalidade e a estabilidade da postura. Durante o Renascimento o contrapposto foi retomado pelos artistas e imbuído de significados morais, associando sua estabilidade e fidelidade à natureza a um caráter reto e confiável. Michelangelo, conforme relato de Vasari, ao descrever uma estátua de Donatello representando São Marcos, e realizada no estilo do contrapposto, disse que "se São Marcos era como Donatello o mostrou, então eu acreditaria em cada palavra sua". Por volta de 1540, possivelmente por influência da descoberta do Grupo de Laocoonte, cujas formas contorcidas exerceram profundo impacto nos artistas do período, o contrapposto havia evoluído para o que hoje se conhece como figura serpentinata, cujo dinamismo é acentuado num movimento muito mais violento e dramático, baseado no desenho de uma espiral, similar, como disse Lomazzo, à forma de uma labareda. Assim ele a descreveu, ao analisar uma pintura de Pontormo: "Uma letra S ou uma chama ondulada. A figura também se parece a uma pirâmide que tem sua base voltada para cima e o vértice para baixo, de modo que.... vai mostrar uma expansão na parte superior, seja mostrando ambos os ombros, seja pela extensão dos braços, seja mostrando uma perna e ocultando a outra, como o sábio pintor julgar melhor". Enquanto que no contrapposto o principal movimento ocorre no plano frontal, na figura serpentinata ele se desenvolve tridimensionalmente em torno de um eixo central, sendo um recurso compositivo que exacerba o movimento com um deslocamento mínimo no espaço. Muitas vezes ele é tão acentuado que partes dianteiras do corpo aparecem no mesmo plano que partes traseiras. Houve alguns exemplos precursores renascentistas, notadamente em Leda e o Cisne de Da Vinci, numa Santa Cecília de Rafael e em várias imagens de Michelangelo, mas a figura serpentinata encontrou seu primeiro exemplo perfeitamente acabado em O rapto da Sabina, de Giambologna, e se tornou um elemento típico do Maneirismo, passando, por sua complexidade formal, a ser um pretexto para a demonstração de virtuosismo técnico e refinamento estético. Porém, não deixou de se associar a conceitos mais abstratos, inserindo-se nos debates teóricos sobre a natureza do artifício e do decorum. Também participou como argumento na polêmica do paragone, uma disputa sobre a superioridade da pintura ou da escultura em suas capacidades de representação do tridimensional. Neste sentido, ela contribuiu para uma renovação nas formas de apreciação da escultura, abandonando definitivamente tradições sobre frontalidade e favorecendo sua contemplação de todos os pontos de vista, convidando o espectador a se deslocar em seu redor e não mais permanecer estático diante de uma obra de arte. Ela evocava também uma imagem do infinito, da transcendência, e do perpétuo movimento do intelecto e do desejo. Lomazzo acrescentou que a figura inspirava emoções intensas, possibilitava a representação da mais refinada graça e encanto, já que seus gestos extravagantes ultrapassavam os limites naturais do movimento humano, e se relacionava ao entendimento do que deveria acontecer no futuro da cena representada, enfatizando na obra os aspectos do devir e da potencial transformação. Hogarth, que era fascinado pela forma, a chamou "linha da graça" e disse que ela era uma fonte de beleza e criava interesse pela variedade, por sua complexidade mutável e assimétrica, gratificando a curiosidade do olho e da mente e instigando a pesquisa. Hogarth também estendeu sua aplicação para os prazeres mentais e verbais encontrados na leitura. O historiador David Summers, interpretando o significado retórico da figura, disse que "o corpo que se torce sobre si mesmo cria uma ilusão de se mover de um extremo a outro, resultando em uma espécie de harmonia de opostos, uma concordia discors". Desde o Maneirismo a figura serpentinata retornou ao campo representativo inúmeras vezes, sendo um componente importante do estilo Barroco, atravessando o século XIX e permanecendo em uso até na atualidade. Como exemplo, Ross King acredita que ela tem paralelos nos arabescos da Art Nouveau e na sinuosidade do estilo de Van Gogh e Gauguin, Emily Apter a identificou nos loops gráficos de Moebius, e detectou sua influência nas figuras cubistas de Picasso e na arte da fotografia erótica, onde é usada a fim de expor o corpo mais plenamente e excitar o olhar. (pt)
- Figura serpentinata — це скульптурна або малярська композиція, в якій автор з метою надання легкості чи динаміки застосував, часом неприродне, спіралеподібне скручування тіла зображуваної особи. Скульптури, в яких використано спіралеподібне зображення тіла, були відомими вже в часи Стародавньої Греції. Пізніше цей використовувався італійськими маньєристами. Класичним прикладом Figura serpentinata є статуя Дискобола, вирізьблена Мироном (грец. Μύρων), роботи Леонардо да Вінчі, Рафаеля і Мікеланджело. Буске (фр. Bousquet) вважає, що «serpentinata» — як стиль виник у 1506 році внаслідок глибокого сутнісного впливу скульптурної композиції Лаокоон та його сини на всіх художників, і Мікеланджело зокрема. Джон Ширман (англ. John Shearman) також стверджує, що стиль Figura serpentinata був винайдений Мікеланджело, зокрема під час створення скульптури «Переможці» (лат. Victors) для гробниці Папи Юлія II. Маурер (англ. Maurer,), з іншого боку, стверджує, що цей стиль не є притаманним для робіт Мікеланджело і як піонера стилю Figura serpentinata визначає Доменіко Беккафумі (італ. Beccafumi). Учневі Беккафумі — Марко Піно (італ. Marco Pino) — вдалося пов'язати стилі Беккафумі, Франческо Сальвіаті (італ. Salviati), Парміджаніно (італ. Parmigianino) і, можливо, навіть Мікеланджело, внаслідок чого його роботи в цілому стали насичененими мотивами «serpentinata». З ослабленням норм Ренесансу і становленням стилю «Serpentinata», його правила і структури стали систематизованими. Спіралеподібна форма зображення дозволяла демонструвати фізичну силу фігур, їх пристрасть, напругу і семантичну досконалість. Зображення рухів набрало вмотивованості й чистого вигляду, дія стала відображенням внутрішньої сили зображення. Стиль Figura serpentinata прослідковується в мистецтві навіть у 1620-х роках, зокрема в роботі Берніні «Викрадення Прозерпіни». (uk)
|