| dbo:abstract
|
- L'harmonia de les esferes o musica universalis és una antiga teoria d'origen pitagòric basada en la idea que l'univers està governat segons proporcions numèriques harmonioses i que el moviment dels cossos celestes es regeix segons proporcions musicals; les distàncies entre planetes correspondrien, segons aquesta teoria, als intervals musicals. L'expressió grega harmonia tou kosmou es tradueix com «harmonia del cosmos». La paraula harmonia fa referència a les proporcions adequades entre les parts i el tot en sentit matemàtic. La paraula música (mousikê) fa referència a «l'art de les Muses» i a «Apol·lo». El terme «esferes» és d'origen aristotèlic i designa la zona d'influència d'un planeta (Sobre el cel). La teoria de l'harmonia de les esferes dels pitagòrics apareix en textos de Plató (La República, 530d y 617b; Critón, 405c) i d'Aristòtil (Sobre el cel, 290b12). La vigència d'aquesta teoria va perdurar fins a finals del Renaixement. (ca)
- Als Sphärenharmonie (von „Harmonie“) oder Sphärenmusik (nach altgriechisch σφαῖρα sphaíra „Kugel“) bezeichnet man die aus der griechischen Antike stammende Vorstellung, dass bei den Bewegungen der Himmelskörper und der sie tragenden durchsichtigen Kugeln (Sphären) Töne entstehen, deren Höhe von ihren Abständen und Geschwindigkeiten abhängt. Die Töne ergeben einen harmonischen Zusammenklang (griechisch symphōnía), der jedoch für die Menschen normalerweise nicht hörbar ist. Diese Idee stammt von Pythagoras von Samos oder seinen Anhängern, den Pythagoreern, und bildet ein wesentliches Element der pythagoreischen Kosmologie. Dahinter stand die Überzeugung, dass der Kosmos eine durch mathematische Proportionen optimal geordnete Ganzheit sei und dass sich daher in der Astronomie dieselben Gesetzmäßigkeiten zeigen wie in der Musik. In übertragenem Sinn wird der Begriff „Sphärenmusik“ heute auch für die Übertragung von Proportionen aus der Astrophysik in musikalische Beziehungen verwendet. (de)
- La armonía de las esferas es una antigua teoría de origen pitagórico, basada en la idea de que el universo está gobernado según proporciones numéricas armoniosas y que el movimiento de los cuerpos celestes según la representación geocéntrica del universo — el Sol, la Luna y los planetas — se rige según proporciones musicales; las distancias entre planetas corresponderían, según esta teoría, a los intervalos musicales. La expresión griega harmonia tou kosmou se traduce como «armonía del cosmos» o «música universal»; la palabra armonía se entiende aquí por las buenas proporciones entre las partes y el todo, en un sentido matemático pero también «esotérico», según el misticismo pitagórico. A su vez, como afirma Filolao, filósofo pitagórico, "La armonía sólo nace de la conciliación de contrarios, pues la armonía es unificación de muchos términos que se hallan en confusión y acuerdo entre elementos discordantes" La palabra música (mousikê) hace referencia a «el arte de la Musas» y a «Apolo», es decir, a "la cultura del espíritu artístico o científico". El término «esferas» es de origen aristotélico y designa la zona de influencia de un planeta (Tratado del Cielo). La teoría de la armonía de las esferas de los pitagóricos está documentada en textos antiguos desde Platón (La República, 530d y 617b; Critón, 405c) y sobre todo Aristóteles (Tratado del cielo, 290b12). Esta teoría continuó ejerciendo influencia en grandes pensadores y humanistas incluso hasta el final del Renacimiento. (es)
- The musica universalis (literally universal music), also called music of the spheres or harmony of the spheres, is a philosophical concept that regards proportions in the movements of celestial bodies – the Sun, Moon, and planets – as a form of music. The theory, originating in ancient Greece, was a tenet of Pythagoreanism, and was later developed by 16th-century astronomer Johannes Kepler. Kepler did not believe this "music" to be audible, but felt that it could nevertheless be heard by the soul. The idea continued to appeal to scholars until the end of the Renaissance, influencing many schools of thought, including humanism. (en)
- L’harmonie des sphères ou Musique des Sphères est une théorie d'origine pythagoricienne, fondée sur l'idée que l'univers est régi par des rapports numériques harmonieux, et que les distances entre les planètes dans la représentation géocentrique de l'univers — Lune, Mercure, Vénus, Soleil, Mars, Jupiter, Saturne, sphère des fixes — sont réparties selon des proportions musicales, les distances entre planètes correspondant à des intervalles musicaux. Les pythagoriciens se partageaient entre mathématiciens (de mathematikoi en grec, « ceux qui s’adonnent à l’étude ») et acousmaticiens (acousmatikoi, « ceux qui écoutent » les préceptes du maître Pythagore, et gardent le silence), mais les deux étaient intéressés par l’harmonie des sphères, notion à la fois scientifique étudiée à travers l’astronomie, les mathématiques, la musicologie, et métaphysique (notion de Tout, d'harmonie). Il faut s'entendre sur les mots. En grec ancien, on dit harmonia tou kosmou, « harmonie du cosmos », « musique du monde ». Le mot « harmonie » a un sens très large, il désigne surtout les bonnes proportions, la convenance entre parties, d'une part, et entre parties et tout, d'autre part. Le mot « musique » (mousikê) renvoie à l'Art des Muses (suivantes d'Apollon), à toute culture de l'esprit, artistique ou scientifique, par opposition à la gymnastique, « culture du corps ». Le mot « sphère », chez Aristote, dans son traité Du ciel, désigne la zone d'influence d'une planète. La théorie de l'harmonie des sphères chez les pythagoriciens est attestée dès Platon et surtout Aristote. Elle date sans doute d'une période postérieure à Pythagore (530 av. J.-C.) et même Philolaos (400 av. J.-C.) (fr)
- Musica universalis (artinya musik universal) adalah sebuah konsep filsafat kuno yang menjelaskan proporsi-proporsi dalam gerak benda-benda langit (Matahari, Bulan, dan planet-planet) sebagai bentuk musica (istilah Latin Abad Pertengahan untuk musik). "Musik" ini biasanya tak dianggap sebagai arti harfiah, tetapi sebuah harmoni, matematika atau . Gagasan tersebut masih diterapkan pada para pemikir soal musik sampai akhir Renaisans, mempengaruhi para cendekiawan dari banyak bidang, termasuk humanis. (in)
- 우주의 음악(宇宙- 音樂, musica universalis 또는 music of the spheres)은 태양과 달 그리고 행성들과 같은 천체의 이동에 있어서의 조화를 음악의 한 형태로 여기는 고대의 철학적 개념이다. 여기서의 '음악'은 일반적으로 들리는 것은 아니지만, 고조파나 수학 또는 종교의 개념이다. 이러한 개념은 르네상스 시대가 끝날 때까지 계속해서 사상가들의 관심을 끌었으며, 인본주의자들을 포함하여 많은 분야의 학자들에게 영향을 주었다. 과학적으로 설명이 가능한 현상으로는 궤도 공명이 있다. (ko)
- La musica o armonia delle sfere, detta anche musica universale, è un antico concetto filosofico che considerava l'universo come un enorme sistema di proporzioni numeriche. I movimenti dei corpi celesti (Sole, Luna e pianeti), ritenuti collocati su sfere ruotanti, avrebbero prodotto una sorta di musica, udibile solo dall'orecchio dei veggenti, e consistente in formule armonico-matematiche. La teoria della musica delle sfere ebbe origine nell'antichità e continuò a essere seguita almeno fino al XVII secolo, suscitando l'interesse di filosofi, musicologi e musicisti. (it)
- Musica universalis, Nederlands: universele muziek, ook wel muziek van de sferen of harmonie der sferen, is een theorie van pythagorische oorsprong, gebaseerd op het idee dat het universum wordt bestuurd door harmonieuze numerieke relaties en dat de afstanden tussen de planeten overeenkomen met muzikale intervallen. Musica betekende zowel in het klassiek als in het vulgair Latijn muziek. Deze musica universalis is er wel altijd maar wordt bijna nooit opgemerkt, zoals Cicero in zijn Somnium Scipionis, De Droom van Scipio in De Re Publica. De musica universalis is ook een harmonisch en wiskundig begrip. Het oorspronkelijke idee wordt toegeschreven aan de Griekse filosoof, wiskundige en astronoom Pythagoras en zijn halfmystieke en halfwiskundige filosofie. De musica universalis legde volgens Johannes Kepler een verband tussen meetkunde, kosmologie, astronomie of in die tijd nog ongeveer hetzelfde de astrologie, harmonie en muziek. Men dacht dat de zon, de maan en de planeten zich in hun eigen sfeer rond de aarde bewogen. Dante Alighieri geeft in De goddelijke komedie een beeldende beschrijving. De sferen worden bepaald door de verhoudingen van de gehele getallen van de zuivere muzikale intervallen, waardoor een aangename muzikale harmonie ontstaat. Kepler gebruikte het begrip 'muziek van de sferen' in zijn boek Harmonice mundi uit 1619, waarin hij onder meer met zijn derde wet kwam. Er zijn drie vormen van het middeleeuwse begrip musica: 1.
* musica universalis, soms ook musica mundana, wereldmuziek, genoemd 2.
* musica humana: de inwendige muziek van het menselijke lichaam 3.
* musica instrumentalis: de gespeelde en gezongen muziek Pythagoras wordt meestal beschouwd als de grondlegger van de wiskundige muziektheorie en daarmee als de eerste muziekfilosoof.Spinoza vond de harmonie der sferen in zijn boek Ethica maar onzin. (nl)
- A música das esferas, também conhecida como harmonia das esferas ou música universal, é um antigo conceito definido pelos gregos que postula a existência de uma harmonia divina e matemática entre o macrocosmo e o microcosmo. A origem do conceito é na verdade imemorial. Segundo Dominique Proust, do Observatório de Meudon, desde que seres humanos se desenvolveram o suficiente para perceber a regularidade do curso dos astros no firmamento, como os movimentos estelares no céu noturno, as fases da Lua e o nascimento e ocaso do Sol, iniciou-se o estabelecimento de sociedades cujas leis e costumes se basearam nesta sucessão regular de eventos, que se tornavam balizas para organizar a vida em comunidade e logo foram associados a ideias de ordem e harmonia supra-humanas que os seres humanos deveriam tentar imitar na Terra. Porém, somente com a civilização grega formou-se uma associação definida entre a mecânica celeste e a música, quando a filosofia abstrata ganhava corpo e o surgimento de novas ideias não mais dependia exclusivamente da observação da natureza. A escola filosófica da Jônia, onde se destacaram pensadores e cientistas como Tales de Mileto, Anaximandro, Anaxímenes, Diógenes de Apolônia, Anaxágoras e Arquelau, absorvendo tradições babilônicas, manteve um marcado interesse pela descrição do mundo e pela tentativa de unificar os fenômenos observados sob uma lei geral, sendo profundamente afetados pela beleza e harmonia que viam no mundo natural. Na mesma época Pitágoras, atuando na Magna Grécia, em suas pesquisas sobre astronomia, matemática, acústica e música, foi talvez o primeiro a estabelecer um elo entre a regularidade dos eventos celestes e as proporções matemáticas que regulavam as consonâncias e dissonâncias musicais. Tentando explicar o funcionamento do mundo, veio a conceber a ideia de que o cosmos era um imenso mecanismo de origem divina e estrutura unificada, estabelecendo, como descreveu Günter Berghaus, "Um princípío unificador que estava na raiz de todas as coisas e constituía a causa original do Ser. O princípio original (arche) além do cosmos ele supôs que fosse o número (arithmos). Os pitagóricos acreditavam que todas as coisas eram mensuráveis em termos numéricos e que todos os elementos do universo se relacionavam entre si em proporções (harmonia) numéricas. [...] Para os pitagóricos, todo o cosmos é baseado nas relações entre os números 1, 2, 3 e 4. Esta tétrada serve como o ideograma da Criação in toto. É através do número que a unidade como principio primordial do Ser se estende para o mundo material e se torna multiplicidade. Mas o mundo material, sendo uma entidade física, deve ter um limite. Este limite é inerente nos números 1, 2, 3 e 4. Eles criam o ponto, a linha, o plano e o volume. Somando-os, 1 + 2 + 3 + 4 = 10, exaurimos os limites da dimensão física. Não há nenhum número além de 10 que não esteja implícito na tétrada. Nada pode ser acrescentado que não exista como uma combinação destes quatro números. A tétrada e a década, portanto, são os modelos da perfeição". Em sua época eram conhecidos apenas os planetas visíveis a olho nu: Mercúrio, Vênus, Marte, Júpiter e Saturno. Segundo sua teoria, eles, mais o Sol e a Lua, giravam em torno da Terra. Tendo estabelecido a existência de sete notas na escala musical, ele as associou aos planetas, que calculou se moverem em velocidades que tinham a mesma relação entre si que as notas da escala musical, identificando Saturno com a nota si, Júpiter com dó, Marte com ré, o Sol com mi, Mercúrio com fá, Vênus com sol e a Lua com lá. Uma oitava sonoridade derivaria do conjunto dos sons gerados pela revolução das esferas celestes. No entanto, isso não implicava que esta música fosse audível pelos ouvidos humanos, era antes um conceito abstrato perceptível pelo intelecto, que para Pitágoras, não obstante, consistia no segredo mais profundo da estrutura do cosmos. Pitágoras fez escola, e a partir dele outros filósofos consolidaram e difundiram a ideia de que a música era uma arte que tinha implicações de ordem cosmológica, metafísica e moral. A música, para eles, tinha o poder de influir efetivamente no mundo e na disposição das pessoas, e por isso os músicos deveriam reproduzir a harmonia celeste em suas composições em nome da preservação da ordem social e da formação do bom cidadão. Ao mesmo tempo, rapidamente esta "matemática divina" penetrou no campo da estética, associando as proporções "perfeitas" à beleza, influenciando decisivamente as artes visuais, a dança e a arquitetura, e impregnou também a filosofia política, com a harmonia sendo considerada a base do Estado ideal. Platão retomou a teoria, dando-lhe força e prestígio, em seus diálogos Timeu e A República, postulando que o universo fora criado a partir das proporções matemáticas descobertas por Pitágoras, e reiterando a representação do cosmos como uma escala musical. O romano Cícero deu nova vida à música das esferas em sua fábula O Sonho de Cipião, que ganhou vasta popularidade, e nas palavras de Jamie James, "se Platão estabeleceu a visão pitagórica do cosmos musical na corrente principal do pensamento superior, com O Sonho de Cipião ela se tornou um lugar-comum. Depois de Cícero encontra-se o conceito em toda parte". O cristianismo apropriou-se de suas formulações para organizar sua cosmologia, e Boécio e santo Agostinho, no fim do período Clássico, fizeram outras sistematizações importantes que constituíram a base da teoria musical até o fim do Renascimento. Esta doutrina, a despeito de seus opositores, teria vastas repercussões ao longo de milênios, com desenvolvimentos em muitos outros campos do saber. Com o passar do tempo, acompanhando a expansão do conhecimento, os defensores dos conceitos de Pitágoras operaram muitas transformações na ordenação e significado dos seus elementos e ampliaram enormemente suas associações. A despeito dessas mudanças e adaptações, apontando para um princípio unificador de toda a natureza e para uma correspondência entre os mundos superiores e a vida na Terra, uma correspondência de caráter ético, maravilhoso, idealista, harmônico e divino, manteve-se a música das esferas como um conceito atraente e popular, que contribuiu para impulsionar o desenvolvimento da ciência, da filosofia e das artes. Aristóteles, Plotino, Dionísio Areopagita, santo Ambrósio, santa Hildegarda de Bingen, Philippe de Vitry, Escoto Erígena, Dante Alighieri, Roger Bacon, Nicolau Copérnico, Marsilio Ficino, Leonardo da Vinci, Johannes Kepler, Galileu Galilei, Athanasius Kircher, Isaac Newton, William Herschel, Emmanuel Kant e uma multidão de outros teólogos, teóricos da música, cientistas, filósofos, literatos e artistas trabalharam sobre esta ideia. Um exemplo da expansão tardia do conceito original é o comentário de Robert Fludd em 1619: "A mente divina desce através de hierarquias e carrega a natureza de seus componentes até o corpo humano. Assim, o microcosmo é criado em correspondência do macrocosmo. A oitava é o elo pelo qual Deus liga a música humana à música das esferas. Os decrescentes graus de espiritualidade são ordenados em três diapasões, que refletem a tríplice divisão da alma humana: a esfera espiritual corresponde às nove hierarquias angélicas; a esfera intermediária, ou racional, corresponde aos quatro elementos. A descida de Deus até o corpo humano passa por seis estágios: a) mente pura, b) intelecto, c) espírito racional, d) alma intermédia, e) forças vitais, f) o corpo, como receptáculo de todas as coisas". Na Europa a música permaneceria um campo fortemente vinculado aos estudos matemáticos até o século XIX, e a ideia da música como uma arte moral continuou em alta no século XX. A descoberta de outros planetas e os extraordinários avanços recentes da astronomia, se revolucionaram a concepção do cosmos e a teoria original de Pitágoras, pouco abalaram, contudo, o fascínio que a ideia básica sempre exerceu, continuando popular na contemporaneidade, sofrendo releituras por compositores destacados como por exemplo Karlheinz Stockhausen, Paul Hindemith e John Cage, sendo adotada por adeptos de correntes esotéricas e revisitada por pensadores de diversas afiliações. Uma das mais intensas buscas da ciência contemporânea é estabelecer uma nova "teoria de tudo" que harmonize a física clássica, a relatividade geral e a física quântica, um anelo que é um eco distante da música das esferas intuída desde os albores da civilização. Para Jacomien Prins, "Através da história, a música das esferas tem sido sempre um excelente meio de complementar e embelezar a vida comum. Precisamente porque ninguém jamais a ouviu ou ouvirá, a metáfora de uma música inaudível tem sempre funcionado interativamente com o assunto que designa, evocando associações entre diferentes campos de ideias e assim produzindo novos significados". (pt)
- Гармо́ния сфер, гармо́ния ми́ра (др.-греч. ἁρμονία ἐν κόσμῳ, ἡ τοῦ παντὸς ἁρμονία; лат. harmonia mundi, harmonia universitatis, harmonia caelestis и др.), мирова́я му́зыка (лат. musica mundana) — античное и средневековое учение о музыкально-математическом устройстве космоса, характерное для пифагорейской и платонической философских традиций. Суть гармонии сфер в изложении Аристотеля следующая: «Движение [светил] рождает гармонию (ἁρμονίαν), поскольку возникающие при этом [движении] звучания благозвучны (σύμφωνοι ψόφοι) <…> скорости [светил], рассчитанные в зависимости от расстояний [между ними], выражаются числовыми отношениями консонансов (τοὺς τῶν συμφωνιῶν λόγους)». (ru)
- Sfärernas harmoni eller sfärernas musik är ett begrepp sprunget ur grekiska astronomers, från Platon till Ptolemaios, utveckling av homocentriska roterande sfärer, som förklaring till himlakropparnas skenbara rörelser. Sfärerna som ursprungligen var enbart tänkta matematiska grepp, fick med Aristoteles införande av ytterligare 22 materiella sfärer av genomskinlig kristall en ytterligare dimension. Denna hade redan de pytagoreiska naturfilosoferna tagit fasta på och menade att sfärernas rörelser alstrar toner, vars klang är i perfekt harmoni med naturens ordning. (sv)
- Гармо́нія сфер, гармонія світу (лат. harmonia mundi), світова музика (лат. musica mundana) — античне і середньовічне вчення про музично-математичне влаштування космосу, характерне для піфагорійської і платонічної філософської традицій. Сутність гармонії сфер у викладі Аристотеля наступна: «Рух [світил] породжує гармонію (ἁρμονίαν), оскільки звуки, що виникають при цьому [русі] благозвучні (σύμφωνοι ψόφοι) <…> швидкості [світил], розраховані в залежності від відстані [між ними], виражаються числовими відносинами консонанс (τοὺς τῶν συμφωνιῶν λόγους)». Астрономія до Евдокса не знала сфер. Платон говорить про «кола» (греч. κύκλοι), Аристотель про «небесні світила», або «зорі» (греч. ἄστρα). У латинській науці пізньої античності та середньовіччя те саме поняття найчастіше передається як (Боецій), harmonia caeli, musica caelestis («небесна гармонія», «небесна музика» Макробія) і т. ін. У найдавнішому вигляді (у Піфагора) гармонія сфер являла собою пропорцію тільки чотирьох чисел 6:8:9:12, що містить у собі всі три види середніх — геометричне, арифметичне і гармонічне; так її описують у «Арифметиці» Нікомах («найдосконаліша гармонія», τελειοτάτη ἁρμονία, Arithm. II,29) і Боецій («найдосконаліша гармонія», maxima perfectaque armonia, Arithm. II, 54). Перше в історії вчення про гармонію сфер виклав Платон в десятій книзі діалогу «Держава» (616b-617d). У небесній «гармонії» (в сенсі октавного ладу) 8 ступенів: зоряне небо (вищий тон), Сатурн, Юпітер, Марс, Меркурій, Венера, Сонце, Місяць (нижчий тон). Платонівське вчення, викладене у формі міфу про загробні подорожі Ера, не містить математичних відношень, натомість філософ змальовує багатоголосну звукову картину: Всіх валів вісім, вони вкладені один в іншій, їхні краї зверху мають вигляд кіл на загальній осі, так що зовні вони ніби утворюють безперервну поверхню єдиного валу, вісь же ця вскочила наскрізь через середину восьмого валу. Перший, зовнішній вал має найбільшу поверхню кола, шостий вал — другу за величиною, четвертий — третю, восьмий — четверту, сьомий — п'яту, п'ятий — шосту, третій — сьому, другий — восьму за величиною. <…> Все веретено в цілому, обертаючись, здійснює щоразу один і той же оберт, але при його обертальному русі внутрішні сім кіл повільно повертаються в напрямку, протилежному обертанню цілого. З них лише швидше рухається восьме коло, на другому місці за швидкістю — сьоме, шосте і п'яте, які рухаються з однаковою швидкістю; на третьому місці, як їм було помітно, стоять обертальні обороти четвертого кола; на четвертому місці знаходиться третього кола, а на п'ятому — другий. Обертається ж це веретено на колінах (Необхідності). Зверху на кожному з кіл веретена сидить по Сирені; обертаючись разом з ними, кожна з них видає тільки один звук, завжди тієї ж висоти. З усіх звуків, а їх вісім — виходить суголосся єдиної гармонії (μίαν ἁρμονίαν συμφωνεῖν). Близько сирен на рівному від них відстані сидять, кожна на своєму престолі, інші три істоти — це мойри, дочки Ананко: Лáхесіс, Клотó і Áтропос — у всьому білому, з вінками на головах. Вони співають, [накладаючись] на гармонію сирен (ὑμνεῖν πρὸς τὴν τῶν Σειρήνων ἁρμονίαν): Лахесис про минуле, Клото — про сьогодення, Атропос — про майбутнє. У римській літературі вчення про гармонію світу викладають Цицерон, в знаменитому «Сні Сципіона», і Макробій в коментарі до цього тексту Цицерона (II.1). Як і Платон, Цицерон видяліяє в небесній гамі (октаві, «гармонії») 8 ступенів, співвіднесених зі світилами: найвищий тон гами належить «зореносному колу небесному» (caeli stellifer cursus), найнижчий — Місяцю (Земля — нерухома, і звуків не видає). При цьому небесна музика проектується і на людську діяльність: …Найвище небесне коло, що несе на собі зорі та обертається найшвидше, відтворює високий і різкий звук; з найнижчим звуком рухається місячне і найнижче коло; адже Земля, дев'ята за рахунком, завжди знаходиться в одному і тому ж місці, тримаючись посеред світу. Але вісім шляхів, два з яких мають однакову силу, видають сім звуків, розділених проміжками, це число, можна сказати, є вузол усіх речей. Відтворивши це на струнах і за допомогою співу, вчені люди відкрили собі шлях для повернення в це місце (тобто на небо) — подібно іншим людям, які, завдяки своєму видатному даруванню, у земному житті присвятили себе наукам, викликаним богами. У небесній гамі Нікомаха («Посібник з гармонії», III) 7 звуків (вони ж ступені звукоряду Повної системи в об'ємі від гепати середніх до нети з'єднаних), причому порядок зворотний (Місяць видає найвищий звук, Сатурн найнижчий). Прив'язка світил до струн (сходами звукоряду), яка виконана Нікомахом, не має прототипів в збережених древніших текстах (у тому числі цієї прив'язки немає і у Цицерона). Боецій в «Музиці» (Mus. I,27) викладає будову небесної гами подвійно — і по Никомаху і по Цицерону. Інтерпретуючи свідчення Цицерона, Боецій (як раніше це робив Нікомах) пов'язує звуки світил зі струнами кіфари (ступенями звукоряду), розташовуючи їх в обсязі від меси (звук зоряного неба) до просламбаномена (звук Місяця). Таким чином, небесна гамма Боеція–Цицерона відповідає звукоряду (базового) гіподорійского ладу. Ідея гармонії світу продовжила існування в західноєвропейській філософській та музично-теоретичній науці протягом Середніх віків та Відродження, знайшовши втілення у вченнях Йоганна Кеплера, Марена Мерсенна, , Афанасія Кирхера та інших. Гармонію світу оспівали письменники, поети й композитори: Шекспір («Венеціанський купець» V.1), Гете (пролог до «Фауста»), Блок («зоряний хор»), Хіндеміт (опера і симфонія під назвою «Гармонія світу»). У 2006 році мінімаліст Грег Фокс написав електронну композицію «Пісня сфер» (Carmen of the spheres), використовуючи реальні астрономічні дані орбіт дев'яти планет Сонячної системи. (uk)
- 音乐宇宙又称音乐的普适性或天体音乐（拉丁語：Musica universalis，Musica：音乐的中世纪拉丁文名称），是一种古老的哲学概念，相关比例在运动的天体上如太阳、月亮和行星等遵从音乐的普遍形式。这种音乐并非通常从字面上理解的声音，而是一个谐波、数学的概念。这个关于音乐的想法持续吸引思想家，直到文艺复兴时期，影响遍及各类学者、人文主义者。 (zh)
|
| rdfs:comment
|
- The musica universalis (literally universal music), also called music of the spheres or harmony of the spheres, is a philosophical concept that regards proportions in the movements of celestial bodies – the Sun, Moon, and planets – as a form of music. The theory, originating in ancient Greece, was a tenet of Pythagoreanism, and was later developed by 16th-century astronomer Johannes Kepler. Kepler did not believe this "music" to be audible, but felt that it could nevertheless be heard by the soul. The idea continued to appeal to scholars until the end of the Renaissance, influencing many schools of thought, including humanism. (en)
- Musica universalis (artinya musik universal) adalah sebuah konsep filsafat kuno yang menjelaskan proporsi-proporsi dalam gerak benda-benda langit (Matahari, Bulan, dan planet-planet) sebagai bentuk musica (istilah Latin Abad Pertengahan untuk musik). "Musik" ini biasanya tak dianggap sebagai arti harfiah, tetapi sebuah harmoni, matematika atau . Gagasan tersebut masih diterapkan pada para pemikir soal musik sampai akhir Renaisans, mempengaruhi para cendekiawan dari banyak bidang, termasuk humanis. (in)
- 우주의 음악(宇宙- 音樂, musica universalis 또는 music of the spheres)은 태양과 달 그리고 행성들과 같은 천체의 이동에 있어서의 조화를 음악의 한 형태로 여기는 고대의 철학적 개념이다. 여기서의 '음악'은 일반적으로 들리는 것은 아니지만, 고조파나 수학 또는 종교의 개념이다. 이러한 개념은 르네상스 시대가 끝날 때까지 계속해서 사상가들의 관심을 끌었으며, 인본주의자들을 포함하여 많은 분야의 학자들에게 영향을 주었다. 과학적으로 설명이 가능한 현상으로는 궤도 공명이 있다. (ko)
- La musica o armonia delle sfere, detta anche musica universale, è un antico concetto filosofico che considerava l'universo come un enorme sistema di proporzioni numeriche. I movimenti dei corpi celesti (Sole, Luna e pianeti), ritenuti collocati su sfere ruotanti, avrebbero prodotto una sorta di musica, udibile solo dall'orecchio dei veggenti, e consistente in formule armonico-matematiche. La teoria della musica delle sfere ebbe origine nell'antichità e continuò a essere seguita almeno fino al XVII secolo, suscitando l'interesse di filosofi, musicologi e musicisti. (it)
- Гармо́ния сфер, гармо́ния ми́ра (др.-греч. ἁρμονία ἐν κόσμῳ, ἡ τοῦ παντὸς ἁρμονία; лат. harmonia mundi, harmonia universitatis, harmonia caelestis и др.), мирова́я му́зыка (лат. musica mundana) — античное и средневековое учение о музыкально-математическом устройстве космоса, характерное для пифагорейской и платонической философских традиций. Суть гармонии сфер в изложении Аристотеля следующая: «Движение [светил] рождает гармонию (ἁρμονίαν), поскольку возникающие при этом [движении] звучания благозвучны (σύμφωνοι ψόφοι) <…> скорости [светил], рассчитанные в зависимости от расстояний [между ними], выражаются числовыми отношениями консонансов (τοὺς τῶν συμφωνιῶν λόγους)». (ru)
- Sfärernas harmoni eller sfärernas musik är ett begrepp sprunget ur grekiska astronomers, från Platon till Ptolemaios, utveckling av homocentriska roterande sfärer, som förklaring till himlakropparnas skenbara rörelser. Sfärerna som ursprungligen var enbart tänkta matematiska grepp, fick med Aristoteles införande av ytterligare 22 materiella sfärer av genomskinlig kristall en ytterligare dimension. Denna hade redan de pytagoreiska naturfilosoferna tagit fasta på och menade att sfärernas rörelser alstrar toner, vars klang är i perfekt harmoni med naturens ordning. (sv)
- 音乐宇宙又称音乐的普适性或天体音乐（拉丁語：Musica universalis，Musica：音乐的中世纪拉丁文名称），是一种古老的哲学概念，相关比例在运动的天体上如太阳、月亮和行星等遵从音乐的普遍形式。这种音乐并非通常从字面上理解的声音，而是一个谐波、数学的概念。这个关于音乐的想法持续吸引思想家，直到文艺复兴时期，影响遍及各类学者、人文主义者。 (zh)
- L'harmonia de les esferes o musica universalis és una antiga teoria d'origen pitagòric basada en la idea que l'univers està governat segons proporcions numèriques harmonioses i que el moviment dels cossos celestes es regeix segons proporcions musicals; les distàncies entre planetes correspondrien, segons aquesta teoria, als intervals musicals. La teoria de l'harmonia de les esferes dels pitagòrics apareix en textos de Plató (La República, 530d y 617b; Critón, 405c) i d'Aristòtil (Sobre el cel, 290b12). La vigència d'aquesta teoria va perdurar fins a finals del Renaixement. (ca)
- Als Sphärenharmonie (von „Harmonie“) oder Sphärenmusik (nach altgriechisch σφαῖρα sphaíra „Kugel“) bezeichnet man die aus der griechischen Antike stammende Vorstellung, dass bei den Bewegungen der Himmelskörper und der sie tragenden durchsichtigen Kugeln (Sphären) Töne entstehen, deren Höhe von ihren Abständen und Geschwindigkeiten abhängt. Die Töne ergeben einen harmonischen Zusammenklang (griechisch symphōnía), der jedoch für die Menschen normalerweise nicht hörbar ist. Diese Idee stammt von Pythagoras von Samos oder seinen Anhängern, den Pythagoreern, und bildet ein wesentliches Element der pythagoreischen Kosmologie. Dahinter stand die Überzeugung, dass der Kosmos eine durch mathematische Proportionen optimal geordnete Ganzheit sei und dass sich daher in der Astronomie dieselben Gesetz (de)
- La armonía de las esferas es una antigua teoría de origen pitagórico, basada en la idea de que el universo está gobernado según proporciones numéricas armoniosas y que el movimiento de los cuerpos celestes según la representación geocéntrica del universo — el Sol, la Luna y los planetas — se rige según proporciones musicales; las distancias entre planetas corresponderían, según esta teoría, a los intervalos musicales. (es)
- L’harmonie des sphères ou Musique des Sphères est une théorie d'origine pythagoricienne, fondée sur l'idée que l'univers est régi par des rapports numériques harmonieux, et que les distances entre les planètes dans la représentation géocentrique de l'univers — Lune, Mercure, Vénus, Soleil, Mars, Jupiter, Saturne, sphère des fixes — sont réparties selon des proportions musicales, les distances entre planètes correspondant à des intervalles musicaux. Les pythagoriciens se partageaient entre mathématiciens (de mathematikoi en grec, « ceux qui s’adonnent à l’étude ») et acousmaticiens (acousmatikoi, « ceux qui écoutent » les préceptes du maître Pythagore, et gardent le silence), mais les deux étaient intéressés par l’harmonie des sphères, notion à la fois scientifique étudiée à travers l’astro (fr)
- Musica universalis, Nederlands: universele muziek, ook wel muziek van de sferen of harmonie der sferen, is een theorie van pythagorische oorsprong, gebaseerd op het idee dat het universum wordt bestuurd door harmonieuze numerieke relaties en dat de afstanden tussen de planeten overeenkomen met muzikale intervallen. Er zijn drie vormen van het middeleeuwse begrip musica: 1.
* musica universalis, soms ook musica mundana, wereldmuziek, genoemd 2.
* musica humana: de inwendige muziek van het menselijke lichaam 3.
* musica instrumentalis: de gespeelde en gezongen muziek (nl)
- A música das esferas, também conhecida como harmonia das esferas ou música universal, é um antigo conceito definido pelos gregos que postula a existência de uma harmonia divina e matemática entre o macrocosmo e o microcosmo. "Através da história, a música das esferas tem sido sempre um excelente meio de complementar e embelezar a vida comum. Precisamente porque ninguém jamais a ouviu ou ouvirá, a metáfora de uma música inaudível tem sempre funcionado interativamente com o assunto que designa, evocando associações entre diferentes campos de ideias e assim produzindo novos significados". (pt)
- Гармо́нія сфер, гармонія світу (лат. harmonia mundi), світова музика (лат. musica mundana) — античне і середньовічне вчення про музично-математичне влаштування космосу, характерне для піфагорійської і платонічної філософської традицій. Сутність гармонії сфер у викладі Аристотеля наступна: «Рух [світил] породжує гармонію (ἁρμονίαν), оскільки звуки, що виникають при цьому [русі] благозвучні (σύμφωνοι ψόφοι) <…> швидкості [світил], розраховані в залежності від відстані [між ними], виражаються числовими відносинами консонанс (τοὺς τῶν συμφωνιῶν λόγους)». (uk)
|
