| dbo:abstract
|
- L'Anarquia militar és un període de la Crisi del segle III que va assolar l'Imperi Romà entre el 235 i el 270, en la que regnaren una multitud d'emperadors sense poder. En aquest període també s'intensificaren les invasions bàrbares (gots, alamans, francs), i els primers intents de desmembrament de l'imperi. A l'altra punta de l'imperi, els sassànides reemplaçaren els parts a l'Orient en la seva hostilitat amb Roma. (ca)
- Ένας αυτοκράτορας εκ των στρατώνων (ονομαζόμενος επίσης «στρατιωτικός αυτοκράτορας») ήταν ένας Ρωμαίος Αυτοκράτορας, που κατέλαβε την εξουσία χάρη στη διοίκησή του στον στρατό. Οι Αυτοκράτορες από τους στρατώνες ήταν ιδιαίτερα συνηθισμένοι στην περίοδο από το 235 μ.Χ. έως το 284 μ.Χ., κατά τη διάρκεια της Κρίσης του 3ου αι. που ξεκίνησε με τη δολοφονία του Αλεξάνδρου Σεβήρου. Ξεκινώντας με τον Μαξιμίνο Θράκα, υπήρχαν περίπου δεκατέσσερις Αυτοκράτορες στρατώνων σε 33 χρόνια, με μέσο όρο βασιλείας λίγο περισσότερο από δύο χρόνια ο καθένας. Η προκύπτουσα αστάθεια στο αυτοκρατορικό αξίωμα και η σχεδόν συνεχής κατάσταση εμφυλίου πολέμου και εξέγερσης απείλησε να καταστρέψει τη Ρωμαϊκή Αυτοκρατορία εκ των ένδον και την άφησε ευάλωτη σε επιθέσεις από εξωτερικούς αντιπάλους. (el)
- Als Soldatenkaiser werden in der althistorischen Forschung oft die Kaiser bezeichnet, die im Zeitraum von 235 bis 284/85 die Macht im Römischen Reich ausübten. Der Begriff bezieht sich darauf, dass viele Herrscher in diesen Jahrzehnten ihre Macht dem Heer verdankten und große Teile ihrer Herrschaft mit Feldzügen verbrachten. Wenngleich auch andere Kaiser ihren Aufstieg dem Militär verdankten, ist der Forschungsbegriff in erster Linie auf diesen Zeitraum bezogen. In der älteren Forschung wurden teilweise auch die Kaiser der Jahre 180–235 (Commodus und die Severer) beziehungsweise 284–305 (Diokletian) zu den Soldatenkaisern gezählt. In die Zeit der Soldatenkaiser fällt die sogenannte Reichskrise des 3. Jahrhunderts, in der das Imperium sowohl einer verstärkten Bedrohung von außen ausgesetzt war als auch im Inneren mit erheblichen Problemen zu kämpfen hatte. (de)
- A barracks emperor (also called a "soldier emperor") was a Roman emperor who seized power by virtue of his command of the army. Barracks emperors were especially common in the period from 235 through 284 AD, during the Crisis of the Third Century that began with the assassination of Severus Alexander. Beginning with Maximinus Thrax, there were approximately fourteen barracks emperors in 33 years, producing an average reign of a little over two years apiece. The resulting instability in the imperial office and the near constant state of civil war and insurrection threatened to destroy the Roman Empire from within and left it vulnerable to attack from external adversaries. (en)
- Anarquía militar es la denominación historiográfica del período del Imperio romano que transcurre entre 235 y 268, durante el cual el ejército romano, en distintos momentos y lugares, y por distintas unidades militares, llegó a proclamar muchos emperadores romanos, cada uno de ellos con un poder efectivo o control territorial muy diferente; casi todos enemigos entre sí y en lucha unos contra otros. En efecto, entre los años 235 y 268, gobernaron no menos de 26 emperadores de los cuales solo uno sufrió una muerte natural, mientras que todos los demás cayeron en combate o fueron asesinados. En ese medio siglo calamitoso se disparó la inflación -el costo de la vida subió en más de mil por ciento-, mientras que las fronteras se vieron constantemente asediadas y sobrepasadas. Esto último obligó a los gobernantes a subir los impuestos que se cobraban a la población, para así poder enfrentar los crecientes gastos de defensa, incluyendo el pago a mercenarios germanos que comenzaron a asumir cada vez mayores responsabilidades en la protección del Imperio romano. Corresponde al momento inicial de la denominada Crisis del siglo III que abre la decadencia del Imperio romano y el extenso periodo histórico denominado la Antigüedad tardía. (es)
- Dans l'histoire de l'Empire romain, l’Anarchie militaire désigne la succession rapide d'empereurs issus des rangs de l'armée et portés au pouvoir par un coup d’État. Elle s'ouvre par l'assassinat d’Alexandre Sévère en 235, et la fin de la dynastie des Sévères, culmine avec les trente tyrans et perdure jusqu’à l'arrivée au pouvoir de Dioclétien, en 284, qui réforme en profondeur les institutions romaines, réunifie l'empire et rétablit la situation sur les frontières. Outre les militaires qui réussirent à prendre le pouvoir, nombre de généraux tenteront de l’usurper, certains sans y réussir, d’autres ne régnant que sur une fraction de l’empire (par exemple, l’Empire des Gaules). Ajoutée aux défaites militaires en Germanie, à la pression des Parthes en orient et aux graves troubles internes à l'empire, la période s'inscrit dans la « crise du troisième siècle », durant laquelle l’empire subit plusieurs fragmentations temporaires, de lourdes défaites et une perte de contrôle sur ses provinces. À l’extérieur, des tribus barbares envahissent l’Empire qui ne peut plus défendre ses frontières. Surtout soucieux de protéger le limes danubien, clé de l’Italie et de Rome, les empereurs doivent dégarnir certaines frontières pour défendre celles qui sont le plus en danger. Dans les provinces, comme en Gaule et en Orient, les légions acclament alors leurs généraux comme empereurs non pour faire sécession, mais pour protéger leur région qui devient à leurs yeux le noyau d’un nouvel empire. S’ensuit sur le plan intérieur une crise économique et sociale sans précédent : la valeur de la monnaie s’effondre et des épidémies déciment le pays. La montée du christianisme remet en cause la religion traditionnelle et ses valeurs. Les empereurs, issus de l’armée ou nommés par elle, auront avant tout soin du bien-être des soldats, leur octroyant de généreuses donations, au détriment de l’économie : les villes s’appauvrissent et les routes, essentielles au commerce, cessent d’être entretenues. Depuis l’assassinat de Caligula en 41, qui avait porté Claude au pouvoir, l’armée et plus spécifiquement la garde prétorienne, faisant fi de l’autorité du Sénat, avait commencé à jouer un rôle important dans le choix des empereurs. Sous les dynasties des Flaviens, Antonins et Sévères (69 à 235) les empereurs réussissent à contenir les tentatives de la Garde prétorienne et à gouverner l’empire. Mais après l’assassinat de Sévère Alexandre en 235, l’armée réussit à s’imposer, mettant sur le trône les candidats de son choix, quitte à les remplacer dès que ceux-ci ne correspondent plus à ses attentes. À côté des empereurs légitimes, c’est-à-dire reconnus comme tels par l’ensemble de l’armée, se lèvent nombre d’usurpateurs, généraux commandant une ou plusieurs légions dans diverses provinces de l’empire. Ceci perdure jusqu’à ce que Dioclétien, pourtant lui-même porté au trône par les légions de Rhétie et de Norique, mette fin à cette période. (fr)
- 軍人皇帝（ぐんじんこうてい）は、ローマ帝国で3世紀の危機と呼ばれた時期に、主に配下の軍事力を背景に廃立された諸皇帝をいう。 (ja)
- Con il termine anarchia militare si indica un turbolento periodo del III secolo d.C., durato circa 50 anni, in cui vennero eletti imperatori, comandanti militari dalla lunga esperienza maturata sui campi di battaglia, amati dalle loro truppe e che, per questo, ricevettero il potere assoluto dal proprio esercito. Furono le legioni o la potente guardia pretoriana a decidere quando dare (in cambio di gratificazioni e privilegi) e quando togliere il potere imperiale ai loro rappresentanti, spesso eliminati dopo pochi anni (se non pochi mesi) di esercizio del potere. Così li definì Aurelio Vittore: Non era la prima volta nella sua lunga storia che Roma era funestata da guerre civili. A differenza dei casi precedenti, tuttavia, l'instabilità politica generata dall'anarchia militare fu quella più grave, sia per la lunghezza della crisi istituzionale (mezzo secolo) sia per la concomitanza di altre grandi difficoltà: invasioni barbariche, epidemie di peste, secessioni di intere province (Impero delle Gallie, Regno di Palmira), carestie, tensioni religiose, crisi economiche. La pressione dei nemici sulle frontiere e la mancanza di una guida stabile portarono l'Impero sull'orlo del collasso. Intere regioni (Dacia e Agri decumati) dovettero essere abbandonate definitivamente ai barbari. Alla fine, grazie alla risoluzione di un altro generale, il dalmata Diocleziano, l'anarchia militare ebbe termine, ma non senza conseguenze: il Principato diveniva Dominato e i cittadini sudditi. Iniziava il periodo storico detto Tardo Impero. Tale periodo è da ricercarsi nell'ambito della crisi del III secolo che investì l'impero romano, ovvero dal 235 anno dell'ascesa al trono di Massimino Trace a quella di Diocleziano del 284. Durante i circa 50 anni della crisi si alternarono più di venti imperatori cosiddetti "legittimi" ed un numero doppio di usurpatori sul trono di Roma. Per un certo periodo, dal regno di Gallieno a quello di Aureliano, l'impero fu diviso anche in tre parti: l'Impero Romano propriamente detto, l'Impero delle Gallie ad Occidente e il Regno di Palmira ad Oriente. All'uccisione di Alessandro Severo (ultimo erede della dinastia dei Severi), dietro istigazione del generale Massimino Trace, gli succedette quest'ultimo nel 235. Massimino dopo un solo triennio fu ucciso dalle sue stesse truppe della legio II Parthica accampata nei pressi di Aquileia, nel maggio del 238. Gli succedettero in pochi mesi Gordiano I (morto suicida), Gordiano II (morto in battaglia), Pupieno e Balbino (due senatori trucidati dalla guardia pretoriana) ed infine Gordiano III che regnò fino al 244, ma che fu probabilmente assassinato per volontà del prefetto del pretorio, Filippo l'Arabo. Filippo, che subentrò a Gordiano sul trono imperiale, cadde in battaglia contro il rivale Decio nel 249, che a sua volta morì insieme al figlio Erennio Etrusco, destinato a succedergli, nella battaglia di Abrittus contro i Goti nel 251. A Decio succedette Gaio Vibio Treboniano Gallo che associò al trono prima il figlio minore di Decio, Ostiliano, (nel 251), e poi il proprio figlio, Volusiano. Anche questi ultimi perirono al termine di una cruenta battaglia per mano della soldataglia, dietro istigazione del futuro imperatore Emiliano. Emiliano non durò più di tre mesi, morendo anch'egli per mano dei suoi stessi soldati presso Spoleto. A lui succedettero nel 253 Valeriano, (catturato dai Sasanidi nel 260), ed il figlio Gallieno fino al 268. In questo periodo l'impero rimase diviso per quasi quindici anni in tre parti: ad Occidente l'Impero delle Gallie (retto dagli usurpatori come Postumo (260-268), Leliano (268), Marco Aurelio Mario (268-269), Vittorino (269-271), Domiziano II (271) e Tetrico (271-274)) ed a Oriente il Regno di Palmira (dove si alternarono prima Settimio Odenato, nominato da Gallieno corrector totius Orientis, dal 262, poi il figlio Vaballato insieme alla madre Zenobia fino al 272). A Gallieno, ucciso da una congiura dei suoi stessi generali nel 268, succedette il primo degli imperatori illirici: Claudio il Gotico, che regnò fino al 270 e morì di peste. Gli subentrò il fratello Quintillo, che poco dopo si fece da parte (forse suicidandosi) per lasciare il posto ad Aureliano. Quest'ultimo riuscì nell'impresa di riunificare l'impero, combattendo prima Zenobia e Vaballato in Oriente e poi Tetrico in Occidente. Morì ucciso da un funzionario per motivi sconosciuti, probabilmente per vendetta privata, nell'autunno del 275. La sua morte provocò costernazione e sorpresa in tutta l'impero, tanto che le legioni rimisero al Senato la scelta del successore. Ad Aureliano succedette così un membro del Senato, un certo Marco Claudio Tacito, il quale regnò per meno di un anno fino al giugno del 276, quando sembra sia stato colto da infarto. Il regno del fratello Marco Annio Floriano, che si era proclamato Augusto, dopo aver ricoperto il ruolo di prefetto del pretorio, alla morte di Tacito, terminò con la sua uccisione in seguito ad una congiura militare, seguita alla cocente sconfitta ad opera del futuro imperatore Marco Aurelio Probo nell'agosto del 276. Quest'ultimo regnò per ben sei anni fino al 282, quando anch'egli fu ucciso da una congiura militare. Durante il suo regno si ricordano due usurpatori in Gallia: un certo Gaio Quinto Bonoso e Tito Ilio Proculo. A Probo succedette Marco Aurelio Caro, elevato alla porpora imperiale dalle legioni di Rezia e Norico. Egli a sua volta nominò suoi eredi per l'Occidente il figlio maggiore Marco Aurelio Carino e per l'Oriente l'altro figlio Numeriano. A quest'ultimo, una volta ucciso nel 284 dal prefetto del pretorio, Arrio Apro, succedette Diocleziano, il quale si scontrò nel 285 con Carino per il ruolo di unico imperatore e lo batté nel corso della battaglia del fiume Margus. Divenuto ora unico padrone dell'impero romano, Diocleziano, pensando che il sistema di governo dell'impero fosse inefficace per garantire un adeguato controllo di un territorio tanto vasto e militarmente minacciato su più fronti, cominciò prima ad affiancarsi un cesare per l'Occidente, e dal 293 istituì la cosiddetta tetrarchia, un sistema di governo che divideva l'impero in due macro aree, una occidentale e l'altra orientale, a loro volta suddivise in altre due sub-aree. (it)
- De soldatenkeizers (235-285) waren de keizers die als commandant door hun veelal opstandige legioenen tot keizer waren uitgeroepen tijdens de Romeinse crisis van de 3e eeuw. Deze keizers volgden elkaar snel op; velen werden al kort na hun verkiezing door handlangers van rivalen vermoord. Vaak waren ze ook druk bezig de grenzen van het Imperium Romanum te verdedigen, waardoor ze zelden in Rome waren gedurende hun (meestal korte) regering. Een aantal van hen stierf op het slagveld (in het harnas), maar in veel gevallen werd de macht geüsurpeerd door andere legeraanvoerders, die meenden het rijk beter te kunnen verdedigen dan de zittende soldatenkeizer. Het was pas onder Aurelianus dat het rijk zich kon herstellen. (nl)
- Soldatkejsare kallas de romerska generaler som utropade sig till kejsare under den oroliga tiden 235–284 e.Kr. Få blev allmänt erkända och många hade regeringstider som inte var längre än månader eller enstaka år. Denna artikel om antiken saknar väsentlig information. Du kan hjälpa till genom att lägga till den. (sv)
- 軍營皇帝（英語：Barracks Emperor），也稱為“士兵皇帝”，是憑藉軍隊而奪取政權的羅馬帝國將軍或行省總督。軍營皇帝在公元235年至284年這段時期尤為普遍，當時正值三世紀危機，該時段始於亞歷山大·塞維魯皇帝遇刺。從馬克西米努斯·色雷克斯上任開始，33年間大約產生了十四位軍營皇帝，平均每人在位時間非常短。由此導致的帝國皇位不穩定以及幾乎持續不斷的內戰和起義狀態威脅著從內部摧毀羅馬帝國，並使其容易受到外部蠻族的攻擊。 (zh)
- Солдатские императоры — общее название некоторых из императоров Древнего Рима, как правило, незнатного происхождения, которых назначала армия. Многие из них быстро сменяли друг друга (почти все солдатские императоры находились у власти не более 5-6 лет, а зачастую – 1-2 года и меньше; единственный, кто находился у власти больше этого срока — Галлиен, правивший 15 лет) и, не сумев проявить ярких политических способностей, зачастую были убиты. Под эпохой солдатских императоров обычно понимают время 235—285 годов н. э., известное также как Кризис III века; не все императоры этого времени были провозглашены армией, часть относится не к солдатским, а к «сенатским» императорам. Хронологически эпоха солдатских императоров началась с убийства Александра Севера вместе со своей матерью в ходе мятежа солдат 19 марта 235 года, а закончилась в июле 285 года когда после был убит Карин. (ru)
- Солдатські імператори (з нім. Soldatenkaiser) — загальна назва ряду імператорів Стародавнього Риму, іноді вельми незнатного походження, яких призначала армія, і які швидко змінювали один одного, не проявляючи яскравих політичних здібностей. Під епохою солдатських імператорів звичайно розуміють час 235—285 років, відомий також як Криза третього століття. Не всі імператори цього часу були проголошені армією, частина належить не до солдатських, а до «сенатських» імператорів. В один період за 18 років було 18 імператорів і 9 узурпаторів. Більшість з них затримувалася на вершині влади лише декілька місяців. Після смерті Александра Севера у 235 році починається правління війська і закінчується спочатку періодом тридцяти тиранів (253 − 268) та, після, іллірійськими імператорами (268 — 284). Правління солдатських імператорів, або військова анархія (італ. anarchia militare) — період в історії Риму доби Імперії, коли ряд імператорів, іноді вельми незнатного походження, призначалися командуванням війська. Солдатські імператори були особливо поширені в період з 235 по 284 рік, під час кризи третього століття, що почалася з вбивства Олександра Севера. Нестабільність, що виникла в імперському офісі, майже постійний стан громадянської війни і повстання загрожували знищити Римську імперію зсередини і залишити її вразливою для нападу ззовні. (uk)
|
| rdfs:comment
|
- L'Anarquia militar és un període de la Crisi del segle III que va assolar l'Imperi Romà entre el 235 i el 270, en la que regnaren una multitud d'emperadors sense poder. En aquest període també s'intensificaren les invasions bàrbares (gots, alamans, francs), i els primers intents de desmembrament de l'imperi. A l'altra punta de l'imperi, els sassànides reemplaçaren els parts a l'Orient en la seva hostilitat amb Roma. (ca)
- Ένας αυτοκράτορας εκ των στρατώνων (ονομαζόμενος επίσης «στρατιωτικός αυτοκράτορας») ήταν ένας Ρωμαίος Αυτοκράτορας, που κατέλαβε την εξουσία χάρη στη διοίκησή του στον στρατό. Οι Αυτοκράτορες από τους στρατώνες ήταν ιδιαίτερα συνηθισμένοι στην περίοδο από το 235 μ.Χ. έως το 284 μ.Χ., κατά τη διάρκεια της Κρίσης του 3ου αι. που ξεκίνησε με τη δολοφονία του Αλεξάνδρου Σεβήρου. Ξεκινώντας με τον Μαξιμίνο Θράκα, υπήρχαν περίπου δεκατέσσερις Αυτοκράτορες στρατώνων σε 33 χρόνια, με μέσο όρο βασιλείας λίγο περισσότερο από δύο χρόνια ο καθένας. Η προκύπτουσα αστάθεια στο αυτοκρατορικό αξίωμα και η σχεδόν συνεχής κατάσταση εμφυλίου πολέμου και εξέγερσης απείλησε να καταστρέψει τη Ρωμαϊκή Αυτοκρατορία εκ των ένδον και την άφησε ευάλωτη σε επιθέσεις από εξωτερικούς αντιπάλους. (el)
- A barracks emperor (also called a "soldier emperor") was a Roman emperor who seized power by virtue of his command of the army. Barracks emperors were especially common in the period from 235 through 284 AD, during the Crisis of the Third Century that began with the assassination of Severus Alexander. Beginning with Maximinus Thrax, there were approximately fourteen barracks emperors in 33 years, producing an average reign of a little over two years apiece. The resulting instability in the imperial office and the near constant state of civil war and insurrection threatened to destroy the Roman Empire from within and left it vulnerable to attack from external adversaries. (en)
- 軍人皇帝（ぐんじんこうてい）は、ローマ帝国で3世紀の危機と呼ばれた時期に、主に配下の軍事力を背景に廃立された諸皇帝をいう。 (ja)
- Soldatkejsare kallas de romerska generaler som utropade sig till kejsare under den oroliga tiden 235–284 e.Kr. Få blev allmänt erkända och många hade regeringstider som inte var längre än månader eller enstaka år. Denna artikel om antiken saknar väsentlig information. Du kan hjälpa till genom att lägga till den. (sv)
- 軍營皇帝（英語：Barracks Emperor），也稱為“士兵皇帝”，是憑藉軍隊而奪取政權的羅馬帝國將軍或行省總督。軍營皇帝在公元235年至284年這段時期尤為普遍，當時正值三世紀危機，該時段始於亞歷山大·塞維魯皇帝遇刺。從馬克西米努斯·色雷克斯上任開始，33年間大約產生了十四位軍營皇帝，平均每人在位時間非常短。由此導致的帝國皇位不穩定以及幾乎持續不斷的內戰和起義狀態威脅著從內部摧毀羅馬帝國，並使其容易受到外部蠻族的攻擊。 (zh)
- Als Soldatenkaiser werden in der althistorischen Forschung oft die Kaiser bezeichnet, die im Zeitraum von 235 bis 284/85 die Macht im Römischen Reich ausübten. Der Begriff bezieht sich darauf, dass viele Herrscher in diesen Jahrzehnten ihre Macht dem Heer verdankten und große Teile ihrer Herrschaft mit Feldzügen verbrachten. Wenngleich auch andere Kaiser ihren Aufstieg dem Militär verdankten, ist der Forschungsbegriff in erster Linie auf diesen Zeitraum bezogen. In der älteren Forschung wurden teilweise auch die Kaiser der Jahre 180–235 (Commodus und die Severer) beziehungsweise 284–305 (Diokletian) zu den Soldatenkaisern gezählt. (de)
- Anarquía militar es la denominación historiográfica del período del Imperio romano que transcurre entre 235 y 268, durante el cual el ejército romano, en distintos momentos y lugares, y por distintas unidades militares, llegó a proclamar muchos emperadores romanos, cada uno de ellos con un poder efectivo o control territorial muy diferente; casi todos enemigos entre sí y en lucha unos contra otros. En efecto, entre los años 235 y 268, gobernaron no menos de 26 emperadores de los cuales solo uno sufrió una muerte natural, mientras que todos los demás cayeron en combate o fueron asesinados. En ese medio siglo calamitoso se disparó la inflación -el costo de la vida subió en más de mil por ciento-, mientras que las fronteras se vieron constantemente asediadas y sobrepasadas. Esto último obligó (es)
- Dans l'histoire de l'Empire romain, l’Anarchie militaire désigne la succession rapide d'empereurs issus des rangs de l'armée et portés au pouvoir par un coup d’État. Elle s'ouvre par l'assassinat d’Alexandre Sévère en 235, et la fin de la dynastie des Sévères, culmine avec les trente tyrans et perdure jusqu’à l'arrivée au pouvoir de Dioclétien, en 284, qui réforme en profondeur les institutions romaines, réunifie l'empire et rétablit la situation sur les frontières. (fr)
- Con il termine anarchia militare si indica un turbolento periodo del III secolo d.C., durato circa 50 anni, in cui vennero eletti imperatori, comandanti militari dalla lunga esperienza maturata sui campi di battaglia, amati dalle loro truppe e che, per questo, ricevettero il potere assoluto dal proprio esercito. Furono le legioni o la potente guardia pretoriana a decidere quando dare (in cambio di gratificazioni e privilegi) e quando togliere il potere imperiale ai loro rappresentanti, spesso eliminati dopo pochi anni (se non pochi mesi) di esercizio del potere. Così li definì Aurelio Vittore: (it)
- De soldatenkeizers (235-285) waren de keizers die als commandant door hun veelal opstandige legioenen tot keizer waren uitgeroepen tijdens de Romeinse crisis van de 3e eeuw. Deze keizers volgden elkaar snel op; velen werden al kort na hun verkiezing door handlangers van rivalen vermoord. Vaak waren ze ook druk bezig de grenzen van het Imperium Romanum te verdedigen, waardoor ze zelden in Rome waren gedurende hun (meestal korte) regering. Een aantal van hen stierf op het slagveld (in het harnas), maar in veel gevallen werd de macht geüsurpeerd door andere legeraanvoerders, die meenden het rijk beter te kunnen verdedigen dan de zittende soldatenkeizer. (nl)
- Солдатские императоры — общее название некоторых из императоров Древнего Рима, как правило, незнатного происхождения, которых назначала армия. Многие из них быстро сменяли друг друга (почти все солдатские императоры находились у власти не более 5-6 лет, а зачастую – 1-2 года и меньше; единственный, кто находился у власти больше этого срока — Галлиен, правивший 15 лет) и, не сумев проявить ярких политических способностей, зачастую были убиты. (ru)
- Солдатські імператори (з нім. Soldatenkaiser) — загальна назва ряду імператорів Стародавнього Риму, іноді вельми незнатного походження, яких призначала армія, і які швидко змінювали один одного, не проявляючи яскравих політичних здібностей. Під епохою солдатських імператорів звичайно розуміють час 235—285 років, відомий також як Криза третього століття. Не всі імператори цього часу були проголошені армією, частина належить не до солдатських, а до «сенатських» імператорів. (uk)
|
