| dbo:abstract
|
- بدأ الاحتلال الاندونيسي لتيمور الشرقية في ديسمبر عام 1975 واستمر حتى أكتوبر عام 1999. بعد قرون من الحكم الاستعماري البرتغالي في تيمور الشرقية، أدت ثورة القرنفل عام 1974 في البرتغال إلى إنهاء استعمار مستعمراتها السابقة، ما أدى إلى زعزعة الاستقرار في تيمور الشرقية وجعلها تواجه مصيرها مجهولًا. بعد حرب أهلية صغيرة الحجم، أعلن حزب فريتيلين (الجبهة الثورية لتيمور الشرقية المستقلة) انتصاره في العاصمة ديلي وأعلن أيضًا استقلال تيمور الشرقية في 28 نوفمبر عام 1975. غزت القوات العسكرية الإندونيسية تيمور الشرقية في 7 ديسمبر عام 1975 مدعين أن قادة تيمور الشرقية طلبوا مساعدتهم، وبحلول عام 1979، احتلوا كل شيء بل ودمروا المقاومة المسلحة للاحتلال أيضًا. عقب «الجمعية الشعبية» المثيرة للجدل التي قال الكثيرون أنها ليست إجراءً حقيقيًا لحق تقرير المصير، أعلنت إندونيسيا أن الإقليم مقاطعة إندونيسية (تيمور الشرقية). بعد الغزو مباشرة، أصدرت الجمعية العامة للأمم المتحدة ومجلس الأمن التابع للأمم المتحدة قرارات تدين أفعال إندونيسيا في تيمور الشرقية وتدعوها إلى الانسحاب الفوري من الإقليم. كانت أستراليا وإندونيسيا الدولتان الوحيدتان في العالم اللتان اعترفتا بتيمور الشرقية مقاطعة إندونيسية، وسرعان ما بدأتا مفاوضات لتقسيم الموارد الموجودة في فجوة تيمور. أيدت حكومات أخرى بما فيها الولايات المتحدة واليابان وكندا وماليزيا الحكومة الإندونيسية. غير أن غزو تيمور الشرقية وقمع حركة استقلالها ألحق ضررًا كبيرًا بسمعة إندونيسيا ومصداقيتها الدولية. على مدى أربعة وعشرين عامًا، أخضعت الحكومة الإندونيسية شعب تيمور الشرقية للتعذيب الروتيني والمنهجي، والاستعباد الجنسي، والقتل خارج نطاق القضاء، والمذابح، والتجويع المتعمد. أثارت مذبحة سانتا كروز عام 1991 الغضب في جميع أنحاء العالم، ووردت تقارير عديدة عن عمليات قتل مماثلة. ظلت المقاومة ضد الحكم الإندونيسي قوية، وفي عام 1996، مُنحت جائزة نوبل للسلام لرجلين من تيمور الشرقية، هما كارلوس فيليب اكسيمنس بيلو وجوزيه راموس هورتا، على جهودهما المستمرة لإنهاء الاحتلال سلميًا. أسفر تصويت في عام 1999 لتحديد مستقبل تيمور الشرقية عن أغلبية ساحقة مؤيدة للاستقلال، وفي عام 2002 أصبحت تيمور الشرقية دولة مستقلة. قدرت لجنة الاستقبال والحقيقة والمصالحة في تيمور الشرقية عدد القتلى أثناء الاحتلال بسبب المجاعة والعنف بنحو 90,800 إلى 202,600، بما فيها 17,600 إلى 19,600 حالة وفاة ناجمة عن العنف أو الاختفاء، من أصل 823,386 نسمة تقريبًا في عام 1999. حملت لجنة الحقيقة القوات الإندونيسية المسؤولية عن نحو 70% من جرائم القتل العنيف. بعد التصويت من أجل الاستقلال في عام 1999، نفذت الجماعات شبه العسكرية العاملة مع الجيش الإندونيسي موجة أخيرة من العنف دمرت خلالها معظم البنية الأساسية في الدولة. استعادت القوة الدولية لتيمور الشرقية النظام بقيادة أستراليا، وعقب خروج القوات الإندونيسية من تيمور الشرقية، تولت إدارة الأمم المتحدة الانتقالية في تيمور الشرقية إدارة الإقليم لمدة سنتين، وأسست وحدة الجرائم الخطيرة لتحقيق في الجرائم المرتكبة في عام 1999 ومحاكمة مرتكبيها. لكن نطاقها المحدود وقلة عدد الأحكام الصادرة عن المحاكم الإندونيسية دفع العديد من المراقبين إلى المطالبة بإنشاء محكمة دولية لتيمور الشرقية. عقدت جامعة أكسفورد إجماعًا أكاديميًا دعى الاحتلال الإندونيسي لتيمور الشرقية بالإبادة الجماعية، في حين تُدرسها جامعة ييل كجزء من برنامج دراسات الإبادة الجماعية. (ar)
- The Indonesian occupation of East Timor began in December 1975 and lasted until October 1999. After centuries of Portuguese colonial rule in East Timor, a 1974 coup in Portugal led to the decolonisation of its former colonies, creating instability in East Timor and leaving its future uncertain. After a small-scale civil war, the pro-independence Fretilin declared victory in the capital city of Dili and declared an independent East Timor on 28 November 1975. Claiming that its assistance had been requested by East Timorese leaders, Indonesian military forces invaded East Timor on 7 December 1975, and by 1979 they had all but destroyed the armed resistance to the occupation. Following a controversial "Popular Assembly" which many said was not a genuine act of self-determination, Indonesia declared the territory a province of Indonesia (Timor Timur). Immediately after the invasion, the United Nations General Assembly and Security Council passed resolutions condemning Indonesia's actions in East Timor and calling for its immediate withdrawal from the territory. Australia and Indonesia were the only nations in the world which recognised East Timor as a province of Indonesia, and soon afterwards they began negotiations to divide resources found in the Timor Gap.Other governments, including those of the United States, Japan, Canada and Malaysia, also supported the Indonesian government. The invasion of East Timor and the suppression of its independence movement, however, caused great harm to Indonesia's reputation and international credibility. For twenty-four years, the Indonesian government subjected the people of East Timor to routine and systematic torture, sexual slavery, extrajudicial executions, massacres, and deliberate starvation. The 1991 Santa Cruz Massacre caused outrage around the world, and reports of other such killings were numerous. Resistance to Indonesian rule remained strong; in 1996 the Nobel Peace Prize was awarded to two men from East Timor, Carlos Filipe Ximenes Belo and José Ramos-Horta, for their ongoing efforts to peacefully end the occupation. A 1999 vote to determine East Timor's future resulted in an overwhelming majority in favour of independence, and in 2002 East Timor became an independent nation. The Commission for Reception, Truth and Reconciliation in East Timor estimated the number of deaths during the occupation from famine and violence to be between 90,800 and 202,600, including between 17,600 and 19,600 violent deaths or disappearances, out of a 1999 population of approximately 823,386. The truth commission held Indonesian forces responsible for about 70% of the violent killings. After the 1999 vote for independence, paramilitary groups working with the Indonesian military undertook a final wave of violence during which most of the country's infrastructure was destroyed. The Australian-led International Force for East Timor restored order, and following the departure of Indonesian forces from East Timor, the United Nations Transitional Administration in East Timor administered the territory for two years, establishing a Serious Crimes Unit to investigate and prosecute crimes committed in 1999.Its limited scope and the small number of sentences delivered by Indonesian courts have caused numerous observers to call for an international tribunal for East Timor. Oxford University held an academic consensus calling the occupation of East Timor a genocide and Yale University teaches it as part of its Genocide Studies program. (en)
- La ocupación de Timor Oriental por Indonesia se llevó a cabo entre diciembre de 1975 hasta octubre de 1999. Después de siglos de dominio colonial portugués en la parte oriental de la isla de Timor, el golpe de Estado en Portugal en 1974 llevó a la descolonización entre sus dominios coloniales, creando inestabilidad en el territorio y dejándolo con un futuro incierto. Tras una guerra civil en pequeña escala, el FRETILIN, movimiento guerrillero pro-independencia, alcanzó la victoria en la capital de Dili y declaró a Timor Oriental como independiente el 28 de noviembre de 1975. Reivindicando ayuda solicitada por los líderes timorenses, las fuerzas militares indonesias invadieron la parte oriental de la isla el 7 de diciembre de 1975 y destruyeron la resistencia armada a su ocupación. Bajo el mandato de una controvertida "Asamblea Popular", que muchos dijeron que no era un verdadero acto de autodeterminación, Indonesia declaró el territorio como una provincia indonesia. Por veinticinco años, la población de Timor Oriental fue sometida a ejecuciones extrajudiciales, tortura y hambre. La Masacre de Santa Cruz en 1991 causó indignación en todo el mundo, y los informes de otros crímenes similares fueron incontables. La resistencia a la dominación del gobierno de Indonesia se mantuvo fuerte durante este periodo. En 1996, el Premio Nobel de la Paz fue atribuido a dos personalidades importantes de Timor Oriental, el Obispo de la Iglesia Católica Carlos Felipe Ximenes Belo y el representante de la FRETILIN en el exterior José Ramos-Horta, por sus esfuerzos en curso para acabar con la ocupación indonesia. Una votación en 1999 para determinar el futuro del territorio resultó en una arrolladora mayoría a favor de la independencia, y en 2002, Timor Oriental se convirtió en una nación independiente. Se estima que la ocupación cobró más de 100 000 vidas en el territorio, con una población total de menos de un millón de personas. Inmediatamente después de la invasión, la Asamblea General de las Naciones Unidas y el Consejo de Seguridad aprobaron resoluciones condenando las acciones de Indonesia y pidiendo su retirada inmediata de la zona. Los gobiernos de Estados Unidos, Australia y Reino Unido dieron su apoyo a Indonesia, durante la ocupación. El presidente de Estados Unidos, Gerald Ford y el Secretario de Estado Henry Kissinger se reunieron con el presidente indonesio Suharto, en la víspera de la invasión, y dieron su aprobación para la misma. Australia e Indonesia fueron las únicas naciones del mundo en reconocer a Timor Oriental como una provincia de Indonesia, e inmediatamente después comenzaron las negociaciones para dividir los recursos encontrados en la zona marítima circundante, conocida como Timor Gap. Otros países, incluyendo Japón, Canadá y Malasia, también apoyaron al gobierno indonesio. La invasión y la represión del movimiento de independencia de Timor Oriental, sin embargo, causaron un gran daño a la reputación de la Indonesia y a su credibilidad internacional. Después de la votación de 1999 para la independencia, los grupos paramilitares trabajando con los militares indonesios emprendieron una última ola de violencia durante la cual la mayoría de las infraestructuras del país fue destruida. Una vez las fuerzas indonesias abandonaron Timor Oriental, la Administración de Transición de las Naciones Unidas para Timor Oriental administró el territorio durante dos años, estableciendo una "Unidad de Crímenes Graves" para investigar y juzgar crímenes cometidos durante el año de 1999. Su ámbito limitado y el pequeño número de sentencias proferidas por los tribunales de Indonesia causaron en muchos observadores la impresión de que era necesaria la presencia de un tribunal internacional en Timor Oriental. (es)
- Pendudukan Indonesia di Timor Timur dimulai pada bulan Desember 1975 dan berlangsung hingga Oktober 1999. Setelah berabad-abad diperintah oleh Portugis, kudeta tahun 1974 di Portugal memicu dekolonisasi di bekas koloninya, menciptakan ketidakstabilan di Timor Timur dan ketidakpastian akan masa depannya. Setelah perang saudara berskala kecil, Fretilin yang pro-kemerdekaan mendeklarasikan kemenangan di ibu kota Dili dan mendeklarasikan kemerdekaan Timor Timur pada tanggal 28 November 1975. Dengan klaim bahwa pemimpin-pemimpin di Timor Timur meminta bantuan, pasukan militer Indonesia melakukan invasi ke Timor Timur pada tanggal 7 Desember 1975 (atas desakan Australia dan dukungan Amerika Serikat), dan pada 1979 militer Indonesia telah menghancurkan semua perlawanan terhadap pendudukan Indonesia di Timor Timur. Setelah diadakannya suatu pemungutan suara yang dianggap kontroversial karena dikatakan tidak sesuai dengan keinginan rakyat Timor Timur yang sesungguhnya, Indonesia mendeklarasikan wilayah Timor Timur sebagai provinsi Indonesia (provinsi Timor Timur). Segera setelah invasi, Majelis Umum dan Dewan Keamanan PBB mengeluarkan resolusi yang mengecam tindakan Indonesia di Timor Leste dan menuntut untuk segera menarik pasukan dari kawasan. Hanya Australia dan Indonesia saja yang mengakui Timor Timur sebagai provinsi, dan segera setelahnya mereka memulai negosiasi untuk berbagi sumber daya yang ditemukan di Celah Timor. Pemerintah lain, termasuk di antaranya Amerika Serikat, Jepang, Kanada, dan Malaysia, juga mendukung pemerintah Indonesia. Namun, invasi Timor Leste dan juga pemberangusan terhadap gerakan kemerdekaan di sana telah menyebabkan kerusakan hebat pada reputasi dan kredibilitas Indonesia di mata internasional. Selama dua puluh empat tahun, pemerintah Indonesia melakukan penyiksaan, perbudakan seksual, pembunuhan di luar hukum, pembantaian, dan kelaparan yang disengaja secara rutin dan sistematis. Pembantaian Santa Cruz tahun 1991 menyebabkan kemarahan di seluruh dunia, dan sejumlah laporan tentang pembantaian-pembantaian lainnya juga mencuat. Walaupun begitu, perlawanan terhadap pemerintah Indonesia tetap kuat; pada tahun 1996 Hadiah Nobel Perdamaian diberikan kepada dua orang pria dari Timor Timur, Carlos Filipe Ximenes Belo dan José Ramos-Horta, atas usaha mereka untuk mengakhiri pendudukan secara damai. Referendum (pemungutan suara) pada 1999 untuk menentukan masa depan Timor Timur menghasilkan mayoritas yang mendukung kemerdekaan, dan pada tahun 2002 Timor Timur menjadi negara merdeka. Komisi Penerimaan, Kebenaran dan Rekonsiliasi di Timor Timur memperkirakan jumlah korban tewas selama pendudukan dari kelaparan dan kekerasan berada di antara 90.800 dan 202.600 dan termasuk antara 17.600 dan 19.600 kematian atau menghilang karena kekerasan, dari populasi 1999 yang mencapai sekitar 823.386 orang. Komisi ini menyatakan bahwa pasukan militer Indonesia yang bertanggung jawab atas sekitar 70% pembunuhan akibat kekerasan. Setelah pemungutan suara tahun 1999 untuk memilih kemerdekaan, kelompok paramiliter yang bekerja dengan militer Indonesia melakukan gelombang kekerasan di mana sebagian besar infrastruktur di Timor Timur hancur. Pasukan Internasional yang dipimpin oleh Australia di Timor Timor bertugas untuk memulihkan ketertiban. Setelah kepergian pasukan Indonesia dari Timor Timur, Administrasi Sementara Perserikatan Bangsa-Bangsa di Timor Timur mengelola wilayah tersebut selama dua tahun, membentuk untuk menyelidiki dan mengadili kejahatan yang dilakukan pada tahun 1999. Karena cakupan Unit yang terbatas serta rendahnya vonis yang dikeluarkan pengadilan Indonesia atas keterlibatan Indonesia di Timor Timur, banyak pengamat meminta pengadilan internasional untuk Timor Timur. Universitas Oxford mengadakan konsensus akademis dan hasilnya menyebut pendudukan Indonesia di Timor Timur sebagai genosida. Universitas Yale memakai kasus Timor Timur dalam kurikulum bagian dari program "Studi Genosida". (in)
- L'occupazione indonesiana di Timor Est iniziò nel dicembre del 1975 dopo l'apposita invasione e durò fino a ottobre 1999. Dopo secoli di dominio coloniale portoghese a Timor Est, un colpo di stato nella madrepatria portoghese nel 1974 portò alla decolonizzazione delle sue ex colonie, creando instabilità nella regione di Timor Est e lasciando il suo futuro incerto. Dopo una breve guerra civile, il movimento indipendentista FRETILIN proclamò la vittoria nella città capitale di Dili e dichiarò l'indipendenza del paese il 28 novembre 1975. Rivendicando una richiesta di assistenza dai capi di Timor Est, l'esercito indonesiano invase Timor Est il 7 dicembre dello stesso anno, e pose fine ad ogni resistenza timorese nel 1979. A seguito di un'"Assemblea Popolare" controversa, non ritenuta dai più come un atto genuino di autodeterminazione, l'Indonesia dichiarò il territorio una sua provincia, rinominandola Timor Timur. Immediatamente dopo l'invasione, l'Assemblea Generale e il Consiglio di Sicurezza delle Nazioni Unite si risolsero per condannare le azioni degli indonesiani nella regione a meno che non si ritirassero immediatamente dal territorio. Oltre all'Indonesia, l'unica a riconoscere il Timor Est come provincia indonesiana era l'Australia, la quale iniziò quindi i negoziati per dividere le risorse presenti nelle coste timoresi.Il governo indonesiano fu sostenuto anche da quello di paesi come gli Stati Uniti, il Giappone, il Canada e la Malesia, ma l'invasione di Timor Est e la conseguente soppressione del suo movimento indipendentista ne avevano danneggiato gravemente la reputazione e la credibilità internazionale. Per ventiquattro lunghi anni, il governo indonesiano pose il popolo timorese sotto una sistematica routine di torture, , schiavitù sessuale, massacri, esecuzioni extragiudiziali e inedia deliberata. Il massacro di Santa Cruz del 1991 causò scandalo in tutto il mondo e non fu né il primo né l'ultimo nella regione. Vi fu però una forte resistenza al dominio indonesiano; nel 1996, il premio Nobel per la pace fu dato a due timoresi, Carlos Filipe Ximenes Belo e José Ramos-Horta, per i loro continui sforzi per porre fine in modo pacifico all'occupazione. Alla fine, vi fu un referendum del 1999 per determinare il futuro di Timor Est; il referendum finì con una soverchiante maggioranza a favore dell'indipendenza, che divenne completa nel 2002. La Commissione per il Riconoscimento, Verità e Riconciliazione nel Timor Est stimò che, su una popolazione approssimativamente di 823.386 persone nel 1999, erano morti tra i 90.800 e i 202.600 abitanti durante l'occupazione per inedia e violenze, di cui 17.600 e 19.600 di morte violenta e sparizioni, e il 70% delle morti violente fu attribuito all'Indonesia. Dopo il referendum del 1999, vari gruppi paramilitari nell'esercito indonesiano guidarono un'ultima ondata di violenza nella quale gran parte delle infrastrutture del paese venne distrutta. L'INTERFET guidata dall'Australia riportò l'ordine, e dopo che l'Indonesia abbandonò il territorio, l'UNTAET lo amministrò per due anni fino al 2002, anno d'indipendenza de iure timorese, fondando un'unità speciale per investigare e perseguire i crimini commessi nel 1999. L'esito fu però poco convincente, a causa del corto raggio e delle poche sentenze emesse dai tribunali indonesiani che provocarono la richiesta per un tribunale internazionale per il Timor Est. L'Università di Oxford proclamò con consenso accademico che l'occupazione di Timor Est fosse stata un , mentre l'Università di Yale lo tenne come parte del suo programma di Studi sul Genoicidio. (it)
- Індонезійська окупація Східного Тимору — захоплення і подальше утримання в 1975—1999 роках території Демократичної Республіки Східний Тимор збройними силами Республіки Індонезії. Революція гвоздик, яка відбулася в 1974 році в Португалії привела до деколонізації Португальського Тимору, що стало причиною нестабільності в державі. Короткочасна громадянська війна призвела до перемоги Революційного фронту, який оголосив Східний Тимор незалежним 28 листопада 1975 року. Індонезійські військові під приводом звернень до них східнотиморських лідерів ввели 7 грудня 1975 року в Східний Тимор війська та окупували його, придушивши збройний опір до 1979 року. Після створення спірного тимчасового уряду в особі Народного зібрання, на думку багатьох[кого?], це не було справжнім проявом права на самовизначення, Індонезія оголосила Східний Тимор своєю провінцією Тимор-Тимуром. Відразу після окупації Генеральна асамблея і Рада безпеки ООН прийняли резолюції, які засуджували дії Індонезії та вимагали негайного звільнення Тимору. Проте, уряди Австралії, Великої Британії та США підтримували дії Індонезії протягом окупації[джерело?]. Єдиними державами, що визнавали Східний Тимор провінцією Індонезії, були вона сама та Австралія, яка почала незабаром після анексії Тимору переговори про поділ ресурсів в морі Тимор[джерело?]. Деякі інші держави, такі як Канада, Малайзія і Японія, також підтримували індонезійський уряд[джерело?]. Вторгнення і підпорядкування Східного Тимору стали серйозним ударом по репутації Індонезії у світі й міжнародній довірі до неї. За двадцять чотири роки індонезійського правління населення Східного Тимору піддавалося позасудовим стратам, катуванням, масовим вбивствам і спланованому масовому голоду. Масове вбивство в Санта-Круш в 1991 році викликало всесвітнє обурення, з'явились численні звіти про такого роду вбивства. Опір індонезійської влади залишався сильним: в 1996 році Нобелівська премія миру була присуджена двом громадянам Східного Тимору, Карлушу Белу і Жозе Рамуш-Орті за їх спроби мирного припинення окупації. , покликаний визначити майбутнє Східного Тимору, показав, що більшість населення острова виступає за незалежність, і у 2002 він став суверенною державою. Після референдуму воєнізовані угруповання, які співпрацювали з індонезійським урядом, здійснили останню хвилю насильства, в ході якої була повністю зруйнована інфраструктура держави. Очолювані Австралією міжнародні сили в Східному Тиморі відновили порядок і продовжили виведення індонезійських військ з країни, на два роки передавши контроль над державою Тимчасовій адміністрації ООН (UNTAET), яка розслідувала злочини, скоєні в регіоні в 1999. Вузьке коло розглянутих справ і мала кількість обвинувальних вироків в індонезійських судах викликали з боку численних спостерігачів вимоги про проведення міжнародного трибуналу. У 2002 році понад 125 жінок з 14 країн підписали петицію [Архівовано 12 жовтня 2017 у Wayback Machine.], яка закликала до створення міжнародного трибуналу. Інші вимоги такого роду висувалися з боку ETAN/US [Архівовано 12 жовтня 2017 у Wayback Machine.], TAPOL [Архівовано 25 жовтня 2005 у Wayback Machine.] і, з обмеженнями, Human Rights Watch [Архівовано 7 серпня 2020 у Wayback Machine.] та Amnesty International. Комісія зі встановлення істини, прийняття біженців і примирення вважає, що від голоду і насильства загинули від 90 800 до 202 600 осіб, в тому числі від 17 600 до 19 600 — від насильницької смерті або пропаж (із загального числа населення, за станом на 1999 рік, приблизно 823 тис. осіб). Комісія поклала відповідальність за 70 % жорстоких вбивств на індонезійські війська. (uk)
- Ocupação de Timor-Leste pela Indonésia, ou também Luta pela independência de Timor-Leste, foi um conflito armado ocorrido em Timor-Leste que teve início em dezembro de 1975, com a invasão do atual território de Timor-Leste pelas forças da Indonésia, a outubro de 1999. Após séculos de domínio colonial português na parte oriental da ilha de Timor, um golpe de Estado em Portugal em 1974 levou à descolonização entre suas ex-colônias, criando instabilidade no território e deixando seu futuro incerto. Depois de uma guerra civil em pequena escala, a FRETILIN, pró-independência, reclama a vitória na capital Díli e declara Timor-Leste independente, em 28 de novembro de 1975. Reivindicando ajuda solicitada pelos líderes timorenses, as forças militares indonésias invadiram a parte oriental da ilha em 7 de dezembro de 1975 e destruíram a resistência armada à ocupação. Na sequência de uma controversa "Assembleia Popular", que muitos disseram que não era um verdadeiro ato de autodeterminação, a Indonésia declarou o território como uma província da Indonésia. Por vinte e cinco anos, a população do Timor-Leste foi submetida a execuções extrajudiciais, tortura e fome. A 20 de Junho de 1988, dez estudantes timorenses na Indonésia proclamaram a Insurreição Geral Política dos Estudantes de Timor-Leste, liderados por Fernando La Sama de Araújo. Este momento, juntamente com a criação da organização RENETIL, reforçaram e desenvolveram a consciência política, dando visibilidade exterior à luta, autodeterminação e independência timorense. O Massacre de Santa Cruz em 1991 causou indignação em todo o mundo, e os relatórios de outros crimes similares eram inúmeros. A resistência à dominação da Indonésia manteve-se forte; em 1996, o Prêmio Nobel da Paz foi atribuído a dois grandes Homens do Timor-Leste, o Bispo da Igreja Católica D.Carlos Filipe Ximenes Belo e o representante da FRETILIN no exterior, José Ramos-Horta, pelos seus esforços em curso para acabar com a ocupação pacificamente. Uma votação em 1999 para determinar o futuro do território resultou em uma esmagadora maioria a favor da independência, e em 2002, Timor-Leste tornou-se uma nação independente. Estima-se que a ocupação custou mais de 100 000 mortes no território, para uma população de menos de um milhão de pessoas. Imediatamente após a invasão, a Assembleia Geral da ONU e o Conselho de Segurança aprovaram resoluções condenando as ações da Indonésia e pedindo a retirada imediata. Os governos dos Estados Unidos, Austrália e Reino Unido foram de apoio a Indonésia, durante a ocupação. O presidente dos Estados Unidos, Gerald Ford e o Secretário de Estado Henry Kissinger se reuniram com o presidente indonésio Suharto, na véspera da invasão, e deram a sua aprovação para a invasão. A Austrália e a Indonésia eram as únicas nações do mundo a reconhecer Timor-Leste como uma província da Indonésia, e logo depois começaram as negociações para dividir os recursos encontrados no zona marítima circundante, conhecida como Timor Gap. Outros países, incluindo o Japão, Canadá e Malásia, também apoiaram o governo indonésio. A anexação e a repressão do movimento de independência do Timor-Leste, no entanto, causaram um grande dano à reputação da Indonésia e à sua credibilidade internacional. Após a votação de 1999 para a independência, os grupos paramilitares trabalhando com os militares indonésios empreenderam uma última onda de violência durante a qual a maioria das infraestruturas do país foram destruídas. Depois das forças indonésias deixaram Timor-Leste, a Administração Transitória das Nações Unidas em Timor-Leste administrou o território durante dois anos, estabelecendo uma "Unidade de Crimes Graves" para investigar e julgar crimes cometidos durante o ano de 1999. Seu âmbito limitado e o pequeno número de sentenças proferidas pelos tribunais da Indonésia causaram em muitos observadores um convite de um tribunal internacional para o Timor-Leste. (pt)
- Индонези́йская оккупа́ция Восто́чного Тимо́ра продлилась с 1975 по 1999 годы после вторжения вооружённых сил Республики Индонезия на территорию Демократической Республики Восточный Тимор. После произошедшей в 1974 году в Португалии «революции гвоздик» начался процесс деколонизации Португальского Тимора, что вызвало в стране нестабильность. Кратковременная гражданская война привела к победе Революционного фронта, объявившего 28 ноября 1975 года о независимости Восточного Тимора. Под предлогом обращений к ним восточнотиморских лидеров власти Индонезии ввели 7 декабря 1975 года в Восточный Тимор войска и оккупировали его, подавив вооружённое сопротивление к 1979 году. После создания спорного временного правительства в лице Народного собрания, по мнению многих, не являвшегося подлинным проявлением права на самоопределения, Индонезия аннексировала Восточный Тимор, сделав его своей 27-й провинцией. Сразу после оккупации Генеральная ассамблея и Совет безопасности ООН приняли резолюции, осуждавшие действия Индонезии и требовавшие немедленного освобождения Тимора. Тем не менее правительства Австралии, Великобритании и США поддерживали действия Индонезии на всём протяжении оккупации. Единственными государствами, признававшими Восточный Тимор провинцией Индонезии, были она сама и Австралия, начавшая вскоре после аннексии Тимора переговоры о разделении ресурсов в Тиморском море. Некоторые другие государства, такие как Канада, Малайзия и Япония, также поддерживали индонезийское правительство. Вторжение и подчинение Восточного Тимора стали серьёзным ударом по репутации Индонезии в мире и международному доверию к ней. За двадцать четыре года индонезийского правления население Восточного Тимора подвергалось , пыткам, массовым убийствам и спланированному массовому голоду. в 1991 году вызвало всемирное возмущение, последовали многочисленные отчёты о такого рода убийствах. Сопротивление индонезийской власти оставалось сильным: в 1996 году Нобелевская премия мира была присуждена двум гражданам Восточного Тимора, Карлушу Белу и Жозе Рамуш-Орте за их попытки мирного прекращения оккупации. Референдум 1999 года, призванный определить будущее Восточного Тимора, показал, что большинство населения острова выступает за независимость, и в 2002 году он стал суверенным государством. После референдума военизированные группировки, сотрудничавшие с индонезийским правительством, осуществили последнюю волну насилия, в ходе которой была полностью разрушена инфраструктура государства. Возглавляемые Австралией восстановили порядок и продолжили вывод индонезийских войск из страны, на два года передав контроль над государством Временной администрации ООН (UNTAET), которая расследовала преступления, совершённые в регионе в 1999 году. Узкий круг рассмотренных дел и малое количество обвинительных приговоров в индонезийских судах вызвали со стороны многочисленных наблюдателей требования о проведении международного трибунала. Комиссия по установлению истины, принятию беженцев и примирению считает, что от голода и насилия погибли от 90 800 до 202 600 человек, в том числе от 17 600 до 19 600 погибли насильственной смертью или пропали без вести (из общего числа населения, по состоянию на 1999 год, примерно 823 тыс. человек). Комиссия возложила ответственность за 70 % жестоких убийств на индонезийские войска. (ru)
- 东帝汶印度尼西亚佔領时期（葡萄牙語：Ocupação de Timor-Leste pela Indonésia，印尼語：Pendudukan Indonesia di Timor Timur，或称印尼佔东帝汶时期），指由1975年12月至1999年10月，印度尼西亚对东帝汶实施的军事占领与实际统治。 葡萄牙对东帝汶进行长达270余年的殖民统治后，1974年，葡国的康乃馨革命爆发，葡政府宣布实行非殖民化政策，放弃海外殖民地。各个殖民地纷纷脱离葡的统治，宣告独立，但这也让东帝汶的未来充满了不稳定因素。一场小规模的内战后，东帝汶独立革命阵线在帝力宣告胜利，并于1975年11月28日单方面宣告东帝汶独立。 1975年12月7日，印尼以东帝汶领导人要求其帮助为由，出兵东帝汶并实施占领。到了1979年，几乎所有东帝汶武装抵抗力量都遭到其摧毁。印度尼西亚遵照所谓“公民大会”不真实的自决，宣布东帝汶领土成为其第27个省。 24年来，东帝汶人民遭受到印尼有组织有系统的法外处决、酷刑、屠杀、强暴、瘟疫以及人为制造的饥荒的折磨。1991年，东帝汶发生了让世界为之震怒的事件，诸如此类残杀的报道更是不计其数。 东帝汶始终对印尼的统治进行着强烈的反抗。 1996年，来自东帝汶的若泽·拉莫斯·奥尔塔和卡洛斯·菲利普·西门内斯·贝洛被授予诺贝尔和平奖，以表彰他们为和平结束印尼统治所做的贡献。1999年，决定东帝汶未来的全民公投以压倒性多数支持独立。2002年，东帝汶成为一个独立国家。 据东帝汶接纳、真相与和解委员会调查结果，最低限度估计，东帝汶在1974至1999年间，死于冲突及其相关的人数为102,800(±12,000)。其中死于杀戮或失踪的人数为18,600(±1,000)，死于饥饿或疾病的人数为84,200(±11,000)。 1976年，印尼入侵东帝汶后，联合国大会和联合国安全理事会立即通过了第389号决议，要求印尼政府不再拖延地撤军。美国、澳大利亚和英国政府在印尼占领东帝汶整个期间向印尼政府提供了帮助。澳大利亚和印度尼西亚是仅有承认“东帝汶是印尼一个省”的两个国家。紧随着印尼占领东帝汶，印尼和澳大利亚开始展开对帝汶海沟（亦称帝汶缺口） 的划界谈判，以瓜分东帝汶的油气资源。包括日本、马来西亚、加拿大在内的他国政府支持了印尼的举动。然而，印尼对东帝汶的侵略以及对其独立运动的镇压，极大地损害了其名声信誉和国际形象。 1999年东帝汶独立公决后，东帝汶危机爆发，东帝汶局势急转直下。亲印尼民兵四处纵火并袭击东帝汶独立人士，当地基础设施几近遭到全部破坏。联合国安理会批准建立一支具有统一指挥机构的多国部队，由澳大利亚牵头。多国联合部队最终平息了暴乱并恢复了当地秩序。印度尼西亚撤军后，东帝汶由联合国东帝汶过渡行政当局（1999年–2002年）接管，东帝汶人与许多观察人士曾要求联合国设立东帝汶战犯国际法庭却遭拒绝，取而代之的是设立重罪股（Serious Crime Unit）以调查和起诉暴徒的罪行。有鉴于其规模有限，以及印尼法院作出的相关判决较少，不少的观察者都呼吁为东帝汶建立国际法庭。 牛津大学的学术共识认为印度尼西亚对东帝汶的占领是种族灭绝。印尼的占领同样被列入了耶鲁大学的“种族灭绝研究”（"Genocide Studies"）计划之中。 (zh)
|
.jpg){kind=link}
.svg){kind=link}
.jpg){kind=link}
.svg){kind=link}
