| dbpprop:abstract
|
- Il Principe (The Prince) is a political treatise by the Florentine public servant and political theorist Niccolò Machiavelli. Originally called De Principatibus (About Principalities), it was originally written in 1513, but not published until 1532, five years after Machiavelli's death. The treatise is not representative of the work published during his lifetime, but it is the most remembered, and the work responsible for bringing "Machiavellian" into wide usage as a pejorative term.
- Das Buch Der Fürst wurde, um 1513 von Niccolò Machiavelli verfasst, postum 1532 publiziert. Es gilt neben den Discorsi als sein Hauptwerk. Teilweise in der Tradition der mittelalterlichen Fürstenspiegel geschrieben, gilt es ebenfalls als eines der ersten – wenn nicht als das erste – Werk der modernen politischen Philosophie. Eine eigene Interpretation entstand im Machiavellismus bzw. Antimachiavellismus.
- El Príncep (Il Principe) és un tractat de política escrit per Nicolau Maquiavel. L'obra, redactada el 1513, interrompent temporalment la redacció dels Discursos sobre la primera Dècada de Tit Livi, va ser completada no més tard del primer semestre de 1514; fou dedicada a Llorenç de Mèdici a qui va dedicat també el darrer capítol (XXVI), escrit versemblantment al mateix temps que la dedicatòria 1515 per a exhortar-lo a alliberar i unificar políticament Itàlia. El Príncep fou publicat pòstumament el 1532 i representa una fita en el desenvolupament d'una concepció realista de la política. L'obra ha estat considerada com el punt de partida de la ciència política moderna atès que Maquiavel, fonamentant-se en el naturalisme renaixentista, trenca amb la dependència de la política a la moral, a la religió o a la idealització i realitza una anàlisi i descripció de la societat que es basa en la realitat efectiva, segons principis realistes i immanents.
- Vladař, italsky Il Principe, kniha Niccolò Machiavelliho, je nejvýznamnější dílo tohoto politika, diplomata a spisovatele, který je považován za zakladatele politologie. Ve svém díle Machiavelli nejprve dělí státy na republiky a autokracie (knížectví). Dále se zabývá pouze autokraciemi. Ty rozděluje podle způsobu vzniku na zděděné a nově vzniklé. Zaměřuje především na nově vzniklé, jelikož udržet moc ve zděděných knížectvích považuje, za normálních okolností, za snadné. Nejvýznamnější částí Vladaře jsou právě rady vládcům, jak si moc udržet, které podepírá mnohými příklady z historie, především Itálie. Jeho oblíbeným příkladem dobrého vládce je Cesare Borgia. Právě tyto rady budí dnes u některých lidí vůči Machiavellimu největší odpor, viz pojem machiavellismus. Machiavelli například tvrdí, že je lepší být obáván, než milován. Považuje lidi za spíše špatné, než dobré, proto prý snáze zapomenou na lásku k vladaři, než na strach z něho. Dobré je prý dělat veškerá nepopulární opatření ihned po získání moci, jelikož na krátký šok lidé snáze zapomenou. Zvláště nepříjemná opatření má vládce vždy dělat v zastoupení a pokud je třeba, obrátit hněv lidu na svého zástupce. Vladař musí být silný jako lev, ale také mazaný jako liška. Ohledně dohod a smluv se domnívá, že není možné cítit se být vázán dohodou, která byla uzavřena za jiných než aktuálních podmínek. „Potenciální nepřátele je třeba zahrnovat laskavostmi, nebo je zničit. Za malá příkoří se mohou mstít, za ta velká již nikoli. “ Významným pojmem, se kterým ve své práci pracuje, je pojem „virtù“. Toto slovo bylo používáno již před ním i po něm, obvykle ve významu čestného a správného jednání. Machiavelli tvrdí, že politika má jinou morálku a že co by v obyčejném životě mohlo být považováno za nemorální, naopak v politice je správné. Tvrdí, že pokud se politik zásadově řídí občanskou morálkou, je špatným politikem. Jeho povinností je učinit vše, co je potřeba pro zájmy svého státu a nesmí se ohlížet na nic jiného. Takový politik pak prý disponuje „virtù“ a bude mu přát štěstěna. Odlišení morálky v životě a v politice je vůbec nejvýznamnější poselství této knihy. Kniha byla napsána v roce 1513, ale vyšla až po smrti autora roku 1532. Věnována byla rodu Medicejských, po jejichž návratu k moci ztratil všechny funkce ve florentské vládě. Právě tyto okolností sepsání Vladaře značně ovlivňují vyznění díla, které se snaží podbízet autokratickému vládci. Machiavelli však ve skutečnosti byl spíše republikán, což dokazuje dílem Rozpravy nad prvními deseti knihami Tita Livia. Především však byl velkým italským vlastencem, dějiny roztříštěné a slabé středověké Itálie sepsal v díle Florentské letopisy, primárně zaměřené na dějiny Florencie. Jeho představou bylo sjednocení Itálie, jakožto jediná možná obrana před silnějšími sousedy, což se později stalo. V zájmu této věci mu bylo jedno, bude-li Itálie sjednocena formou republiky, nebo autokracie.
- El Príncipe es un tratado de doctrina política compuesto por Nicolás Maquiavelo en 1513 mientras se encontraba en San Casciano confinado por la acusación de haber conspirado en contra de los Médici. Maquiavelo dedicó la obra a Lorenzo II de Médici, hijo de Pedro II de Medici, con la esperanza de reconquistar el encargo de Secretario de la República, y fue publicada póstumamente en 1532. Se trata sin duda de su obra con más renombre, aquella por la cual ha nacido el sustantivo "maquiavelismo" y el adjetivo "maquiavélico". A pesar del uso despectivo que se le da al término "maquiavélico" no es otra cosa sino un ser con un gran conocimiento de la psicología humana, un gran sentido común y sobre todo muy pragmático, inclusive muchos hombres de negocios han extrapolado algunas ideas de él.
- Ruhtinas (Il Principe) on Niccolò Machiavellin vuonna 1513 kirjoittama kirja, joka julkaistiin vasta vuonna 1532. Se on renessanssin ajalle hyvin tyypillinen: se on ohjekirja hallitsijoille. Teos on erityisesti osoitettu Lorenzo de' Medicille, joka oli myös paavi Leo X:n veljenpoika, siinä toivossa, että hän Machiavellin ohjeiden avulla osoittautuisi siksi suureksi hallitsijaksi, jota Firenze kaipasi palauttaakseen itsenäisen valta-asemansa. Luultavasti Machiavelli myös toivoi, että kirja saattaisi hänet takaisin Medicien suosioon, hän voisi palata maanpaosta ja nousta takaisin politiikan keskiöön. Paavi Paavali IV kielsi kirjan vuonna 1559 ja kirja päätyi myös vuonna 1564 Trenton kirkolliskokouksen kiellettyjen kirjojen listalle. Kirjasta tuli valistusajan suosikki ja se julkaistiin ranskaksi vuonna 1768 ja englanniksi vuonna 1772. Machiavelli ihannoi useita myyttisiäkin muinaisen maailman johtajia, kuten Romulusta (Rooman perustajaa), Moosesta, Kyyrosta (Persian keisarikunnan perustajaa) ja Theseusta (Ateenan kuningasta) sekä myös Filippos Makedonialaista, Aleksanteri Suuren isää. Aikalaisistaan hän tarkasteli ihannoiden Espanjan kuningas Ferdinand Aragonialaista ja erityisesti paavi Aleksanteri VI:ta ja hänen poikaansa Cesare Borgiaa ja tämän häikäilemätöntä tapaa juonitella omien etujensa edistämiseksi. Machiavelli ei kuitenkaan jätä kirjassaan väliin tilaisuutta kritisoida Julius Caesaria. Vaikka Machiavellilla itsellään oli klassinen humanistinen koulutus, Ruhtinaassa hän esittää aikalaisiaan kauhistuttaneita ohjeita. Machiavelli ei silti ylistänyt jyrkkää vallankäyttöä sinänsä, vaan ainoastaan välineenä luoda vahva ja itsenäinen valtio, joka turvaa kansalaisten vapaudet ja turvallisuuden. Machiavelli piti myös tärkeänä eroa välttämättömän julmuuden ja mielivaltaisen, jatkuvan julmuuden välillä. Hänen mielestään väkivallan kuuluu olla kertaluontoista. Hallitsijan tuli kuitenkin olla välittämättä, jos kansa piti häntä julmana, kunhan kansalaiset vain pysyivät uskollisina ja kunnioittivat hallitsijaansa. Machiavellin mukaan ruhtinaan vallassapysymiselle oleellista on tasapainotella sotilaiden, ylimysten ja kansan suhtautumisessa ruhtinaaseen. Sotilaat ovat vaaraksi ruhtinaan vallalle, jos he pitävät ruhtinasta heikkona. Kansan arvostuksen saaminen usein aiheuttaa närää ylimystössä ja päinvastoin. Machiavelli toteaa tästä mm. että ylimyksiä voi ruhtinas aina vaihtaa, mutta kansaa ei. Hän piti myös parempana hallita kansaa virkamiesten ja ministerien kuin perintöaatelin avulla. Ulkopolitiikassa Machiavelli piti tärkeänä, että ruhtinas ei liittoudu itseään voimakkaampien valtioiden kanssa, koska piti väistämättömänä näiden ikeen alle joutumista. Lisäksi hänen mielestään ei naapurivaltioiden sodissa saanut jäädä koskaan puolueettomaksi, koska hävinnyt valtio kantaisi kaunaa, kun ei saanut ruhtinaan apua ja voittanut pitäisi ruhtinasta heikkona. Machiavelli käsittelee Ruhtinaassa laajalti sotataitoa ja arvosteli erityisesti Italiassa silloin vallinnutta palkka-armeijakäytäntöä. Hänen mielestään palkka-armeijoiden uskollisuus oli häilyvä eikä palkka-armeija ollut yhtä uhrautuvainen kuin kansallinen armeija. Hän myös esitti, että on enemmän palkka-armeijan etujen mukaista lietsoa ja pitkittää väkivaltaisuuksia kuin lopettaa ne. Sekä palkka-armeijan että koko kansan osalta hän oli muutenkin sitä mieltä, että kaikki vannovat uskollisuutta helposti rauhan aikana, mutta kun on tosi kyseessä, niin uskollisuus katoaa. Kaikesta Ruhtinaan mustamaalauksesta huolimatta, Machiavellilla on ihailijansakin. Tunnetuimpia heistä ovat Machiavellin aikalainen, Pyhän saksalais-roomalaisen keisarikunnan hallitsija ja Espanjan kuningas Kaarle V, Kardinaali Richelieu, Ruotsin kuningatar Kristiina, Benito Mussolini ja Francis Bacon. Sen sijaan Preussin kuningas Fredrik II Suuri vastusti Machiavellin ajatuksia ja kirjoitti kirjalle vastakirjoituksen nimeltään Anti-Machiavelli. Antonio Gramscin tulkinnan mukaan Ruhtinas, johon Machiavelli viittaa, onkin kansa. Machiavelli ei kirjoittanut Ruhtinas -teosta suinkaan oppikirjaksi ruhtinaille – he eivät tarvinneet opasta vallankäyttöön koska he jo tiesivät kuinka valtaa käytetään – vaan paljastaakseen kansalle pikkuruhtinaiden metkut. Näin Gramsci käänsi käsityksen Ruhtinaan moraalittomuudesta nurin; teoksen päämäärä oli moraalinen: Italian yhdistäminen ja rauhoittaminen niin, että jatkuvista sodista päästäisiin eroon. Toteuttaakseen päämääräänsä Gramscin mukaan Machiavelli yritti kertoa kansalle sen olevan poliittinen toimija ja että kansan tulisi valita itselleen hyvä ruhtinas. Saman tulkinnan mukaan kirjan joutuminen katolisen kirkon indeksiin johtui nimenomaan siitä, että se paljasti myös kirkon kaksinaismoralistisen tavan käyttää valtaa, ei niinkään itse teoksen ”moraalittomuudesta”.
- Le Prince est une œuvre de Nicolas Machiavel, homme politique et écrivain florentin. Ce traité politique a probablement été écrit en 1513, mais il n'a été publié qu'à partir de 1532, cinq ans après la mort de son auteur. L'objet de ce traité, écrit alors que l'Italie est divisée en multiples principautés, est d'exposer l'art et la manière de gouverner en jouant habilement des humeurs antagonistes du peuple et des grands, au moyen d'une politique sachant faire usage aussi bien des lois que de la force et de la ruse. Le Prince a souvent été accusé d'immoralisme, donnant lieu à l'épithète machiavélique, bien qu'il ait été aussi loué comme traité politique, par exemple par Jean-Jacques Rousseau, qui en faisait le « livre des républicains ». Mis à l'index le 30 décembre 1559, Le Prince est censuré en Italie à partir de 1564 (date à laquelle l'index fut entériné par le Concile de Trente), avec les autres ouvrages de Machiavel.
- Niccolò Machiavelli hírnevét elsősorban a A Fejedelem (Il Principe) című politikai tanulmányának köszönheti, amelyet 1513 körül írt, de csak 1532-ben adták ki, halála után 5 évvel.
- Il Principe (Titolo originale "De Principatibus, lett. "Riguardo i Principati") è un trattato di dottrina politica composto da Niccolò Machiavelli nel 1513 mentre si trovava a Sant'Andrea in Percussina, confinato in seguito al ritorno della casata Medici, seguita ad un'accusa di aver partecipato alla congiura antimedicea di Pier Paolo Boscoli. Machiavelli dedicò l'opera a Lorenzo II de' Medici, figlio di Piero II de' Medici, con la speranza di riacquistare l'incarico di Segretario della Repubblica, e fu pubblicata postuma nel 1532. Si tratta senza dubbio della sua opera più rinomata, quella dalle cui massime (spesso superficialmente interpretate) sono nati il sostantivo "machiavellismo" e l'aggettivo "machiavellico". La prima menzione di questa opera si ha nella Lettera a Francesco Vettori datata il 10 dicembre 1513 indirizzata all'amico Francesco Vettori, in risposta ad una lettera di quest'ultimo che raccontava la sua vita a Roma e che chiedeva notizie sulla vita che conduceva Machiavelli a Sant'Andrea. Quest'ultimo rispondendo raccontandogli gli aspetti rozzi della vita in campagna e parlando anche dei suoi studi, dichiara di aver composto un "opuscolo" intitolato De principatibus. È un'opera non ascrivibile a un genere particolare in quanto non ha le caratteristiche di un vero e proprio trattato. Se ne è ipotizzata la natura di libriccino(o libricino) a carattere divulgativo. L'intera opera fu composta nella seconda metà del 1513 all'Albergaccio, tranne la Dedica a Lorenzo de' Medici e l'ultimo capitolo, composti pochi anni dopo. La prima edizione a stampa fu edita nel 1532. Il Principe si compone di una Dedica e ventisei capitoli di varia lunghezza; l'ultimo capitolo consiste nell'appello ai de' Medici ad accettare le tesi espresse nel testo.
- 『君主論』（くんしゅろん、Il Principe, 日本語表記：イル・プリンチペ）とは、ニッコロ・マキャヴェッリによる政治学の著作である。 歴史上の様々な君主および君主国を分析し、君主とはどうあるものか、君主として権力を獲得し、また保持し続けるにはどのような力量（徳、ヴィルトゥ）が必要かなどを論じている。その政治思想から現実主義の古典として位置づけられる。
- De vorst is een werk van de Florentijn Niccolò Machiavelli dat hij schreef tussen 1513 en 1515. Pas in 1532 verscheen de eerste uitgave van Il Principe. Het boek bevat raadgevingen voor vorsten over hoe ze hun staat moeten besturen. De voornaamste bezigheid van de vorst moest volgens hem het bemachtigen, consolideren en in stand houden van zijn macht zijn. Hij was vol bewondering voor grote staatsmannen, omdat ze eenheid, orde, vrede en voorspoed brengen voor de bevolking. Hij maakte een onderscheid tussen de heersers en het volk; tussen degenen die willen heersen en degenen die niet beheerst willen worden. Hij koos duidelijk de kant van de heersers. Machiavelli was op zoek naar een principe nuovo (nieuwe vorst) om de vreemdelingen te verdrijven en Italië te herenigen. Hiermee had hij voornamelijk de katholieke kerk op het oog, die hij het liefst verbannen zag uit de Florentijnse stadstaat. Hij wijdde zijn leven aan het Italiaanse vaderland en wilde dat Italië opnieuw zo groot en machtig werd als het oude Rome. Machiavelli staat bekend om amorele machtspolitiek op basis van staatsmacht, militaire kracht en een open oog voor machtsuitbreiding.
- Fyrsten (Il Principe) er en bok skrevet av Niccolò Machiavelli, som levde i den norditalienske bystaten Firenze under renessansen. Den ble skrevet rundt 1513, og utgitt første gang i 1532. Han var samtidig med flere store renessansekunstnere som Botticelli, Rafael, Michelangelo og Leonardo da Vinci. Machiavelli var en sentral skikkelse i Firenze, og virket i perioder som politisk rådgiver for byens leder. Hans samtid var preget av et politisk og menneskelig drama, strukturer som bystatene sto for fall, og stadige kriger så ut til aldri å ville ta slutt. Mot denne bakgrunn utviklet Machiavelli sin politiske filosofi. Machiavellis hensikter med Fyrsten er å forklare hvordan en leder kan gjenopprette en tilstand av sivilisert orden gjennom bruk av alle nødvendige midler. Han mener at fysisk vold er all makts opphav, og at alle statsgrunnleggere bare har ett middel, nemlig vold. Uttrykket om at målet helliger midlene er hentet ut fra debatten omkring Fyrsten. Grunnen til at det er slik, mener Machiavelli er fordi menneskenaturen er korrumpert og i elendig forfatning, og at samfunnet trenger en sterk leder for å skape orden. Men for at en fyrste, eller makthaver skal kunne utøve legitim vold, er det en forutsetning at denne utøves i statens interesser, aldri personlig interesse. Machiavelli skiller således skarpt mellom den personlige moral, som må være upåklagelig, og den offentlige moral hvor handlingene er legitime når de tjener statens, eller fellesskapets interesser. Boken ble skrevet som en praktisk veiledning for herskere, spesielt tilegnet Lorenzo de'Medici, fyrsten av Firenze, og bærer preg av å være en analyse av politiske prosesser. Machiavelli sier at han har som mål å diskutere tingene slik de virkelig er, og ikke nøye seg med å diskutere idealer. Han mener det ikke børe være noen sammenheng mellom politikk og etiske prinsipper. Dette gjør at han regnes som realpolitikkens far.
- Książę - najsłynniejsze dzieło Niccolò Machiavellego, jedna z najważniejszych pozycji w dziejach filozofii politycznej, poradnik strategii utrzymania władzy, źródło doktryny politycznej zwanej makiawelizmem.
- O Príncipe (em italiano, Il Principe) é um livro escrito por Nicolau Maquiavel em 1513, cuja primeira edição foi publicada postumamente em 1532. Trata-se de um dos tratados políticos mais fundamentais elaborados pelo pensamento humano, e que tem papel crucial na construção do conceito de Estado como modernamente conhecemos. No mesmo estilo do Institutio Principis Christiani de Erasmo de Roterdã: descreve as maneiras de conduzir-se nos negócios públicos internos e externos, e fundamentalmente, como conquistar e manter um principado. Maquiavel deixa de lado o tema da República que será mais bem discutido nos Discursos sobre a primeira década de Tito Lívio. Em vista da situação política italiana no período renascentista, existem teorias de que o escritor, tido como republicano, tenha apontado o principado como solução intermediária para unificar a Itália, após o que seria possível a forma republicana. O tratado político possui 26 capítulos, além de uma dedicatória a Lorenzo II de Médici, Duque de Urbino. Através de conselhos, sugestões e ponderações realizadas a partir de acontecimentos anteriores na esfera política das principais localidades de então, o livro pretendia ser uma forma de ganhar confiança do duque, que lhe concederia algum cargo. No entanto, Maquiavel não alcança suas ambições. É este livro que sugere a famosa expressão os fins justificam os meios, significando que não importa o que o governante faça em seus domínios, desde que seja para manter-se como autoridade, entretanto a expressão mesma não se encontra no texto, mas tornou-se uma interpretação tradicional do pensamento maquiavélico. Alguns cursos de administração de empresas fazem leituras aparentemente deturpadas de tal obra, afirmando que, se uma empresa for gerida considerando as metódicas análises do autor, essa conseguiria prosperar no mercado.
- Coperta cărţii Principele este cea mai cunoscută lucrare a lui Niccolò Machiavelli. A fost scrisă în 1513 şi publicată în 1532, la 5 ani după moartea autorului. Prin suma de reguli, de norme, sfaturi despre putere şi despre cum poate fi ea păstrată şi amplificată, lucrarea poate fi asemuită unui tratat despre guvernare şi despre modul în care un principe trebuie să guverneze. Lucrarea a fost scrisă de Machiavelli în doar câteva săptămâni şi este dedicată lui Lorenzo de Medici Magnificul şi a avut iniţial titlul De Principatibus.
- Князь (итал. Il Principe, также часто встречается неправильный, но по смыслу более точный, перевод «Государь») — это трактат флорентийского писателя Никколо Макиавелли, в котором описываются свойства характера, методы правления и умения, необходимые для идеального правителя. Первоначально книга носила название: De Principatibus (О княжествах). Трактат был написан около 1513 года и был опубликован только в 1532, через пять лет после смерти Макиавелли. Эта книга самая известная из всех, написанных Никколо Макиавелли, но нельзя сказать, что самая типичная. В списке литературного наследия числятся не только исторические исследования, но и драматические произведения (его "Мандрагора" считается лучшей комедией итальянского Возрождения). Сейчас существует как минимум три гипотезы относительно природы "Князя". Первая относится даже не столько к феномену самой книги, сколько к личности автора. Сначала, естественно, в голову приходит самая простая версия: мы имеем дело с глубоко расщепленным духовным миром - настолько глубоко, что его начала существуют абсолютно независимо друг от друга. Возможно ли, чтобы человек, достигший самых высоких вершин в науке и искусстве, оказался в нравственном отношении на дне самой глубокой пропасти? Это суждение вызвано так называемым "макевиаллизмом": "…государь, если он хочет сохранить власть, должен приобрести умение отступать от добра и пользоваться этим умением смотря по надобности"; "…нет способа надежно овладеть городом иначе, как подвергнув его разрушению"; "…все вооруженные пророки побеждали, а все безоружные гибли"; "…обиды нужно наносить разом: чем меньше их распробуют, тем меньше от них вреда... "; "... государь не должен иметь ни других помыслов, ни других забот, ни другого дела, кроме войны, военных установлений и военной науки... "; "…лишь те совершили великие дела, кто прослыл скупым, остальные сошли неприметно"; "если ты ведешь войско, которое кормится добычей, грабежом, поборами и чужим добром, тебе необходимо быть щедрым... И всегда имущество, которое не принадлежит тебе или твоим подданным, можешь раздаривать щедрой рукой... "; "…государь… не должен считаться с обвинениями в жестокости"; "…разумный правитель не может и не должен оставаться верным своему обещанию... А благовидный предлог нарушить обещание всегда найдется. Примеров тому множество: сколько мирных договоров, сколько соглашений не вступило в силу или пошло прахом из-за того, что государи нарушали свое слово, и всегда в выигрыше оказывался тот, кто имел лисью натуру. Однако натуру эту надо еще уметь прикрыть, надо быть изрядным обманщиком и лицемером, люди же так простодушны и так поглощены ближайшими нуждами, что обманывающий всегда найдет того, кто даст себя одурачить"; "…обладать… добродетелями и неуклонно им следовать вредно…". Эта версия в толковании "Государя" была исторически первой и наиболее распространенной. Ее выдвигали очень разные люди - и простые смертные, и сами государи. В числе последних был, например, прусский король Фридрих II, написавший резко критический трактат "Анти-Макиавелли", в котором столько же глав, что и в "Государе", и называются они в большинстве своем так же. Главная установка трактата состоит в том, что Макиавелли просто злодей, который вполне сознательно "о злодеяниях и бесчеловечии проповедовать предприял". "Оная (книга "Государь". - Е. Н. ) почитается весьма усердным его трудом, в котором Махиавель столь был бесстыден, что он даже и самому гнуснейшему извергу, некогда на земле дышущему гегенною, приписывает похвалы (речь идет о Чезаре Борджиа, в борьбе за власть не знавшем практически никаких нравственных запретов. Как настаивает сам Макиавелли, "Государь", есть результат обобщения реальных свидетельств о реальной деятельности государей. Посылая свой трактат в дар Лоренцо деи Медичи, он подчеркивает, что здесь содержатся познания о деяниях великих людей, "приобретенные… многолетним опытом в делах настоящих и непрестанным изучением дел минувших" . "Имея намерение написать нечто полезное для людей понимающих, - говорит он далее, - я предпочел следовать правде не воображаемой, а действительной - в отличие от тех многих, кто изобразил республики и государства, каких в действительности никто не знавал и не видывал. Ибо расстояние между тем, как люди живут и как должны бы жить, столь велико, что тот, кто отвергает действительное ради должного, действует скорее во вред себе, нежели на благо…". Иллюстрируя свои идеи, Макиавелли на самом деле изображает действительно существовавшие государства, государей и их деяния и изображает с возможно большей правдивостью, подчас такой, что она может шокировать иного читателя. Однако давно замечено: он выбирает своих героев не наугад, а по какому-то странному принципу, ибо в поле его зрения, как правило, попадают государи, мягко говоря, не слишком привлекательные в нравственном отношении. Правда, среди персонажей Макиавелли встречаются и люди вполне приличные, например, Марк Аврелий, который "жил и умер в величайшем почете", и одной из основных причин этого было то, что "он внушил подданным почтение своими многообразными добродетелями, поэтому сумел удержать в должных пределах и народ, и войско и не был ими ни ненавидим, ни презираем". Но подобные примеры в "Государе" столь редки, что не могут ни делать погоды, ни даже оказывать на нее сколько-нибудь заметное влияние. Видимо, этот выбор и послужил поводом для появления третьей гипотезы: Первым её выдвинул Дж. М. Таскано в 1578 году, а вскоре повторил А. Джентиле в De legationbus libri tres, и потом она пошла кочевать из работы в работу. Ее смысл состоит в том, что «Князь» мог быть сатирическим произведением, не отражавшим взглядов Макиавелли, поскольку сам он поддерживал сторонников республики, а книга была написана в период возвращения рода Медичи к власти и изгнания Макиавелли из Флоренции. Опровергать эту версию в высшей степени трудно, однако не по причине ее неуязвимой очевидности, а напротив, вследствие ее совершенной невероятности. Однако, при самом внимательном чтении "Государя" ни одна фраза не дает повода считать, будто в ней заключен какой-то тайный сатирический или разоблачительный смысл.
- Fursten (på italienska Il Principe) är en politisk skrift eller furstespegel, författad av florentinaren Niccolò Machiavelli. Fursten skrevs omkring 1513, men publicerades inte förrän 1532, fem år efter författarens död. Boken är indelad i 26 kapitel; i det första fastslår han att monarkier har en viss fördel framför republiker. Boken är skriven dels som en historisk redogörelse, dels via analyserna som en idéskrift om hur en god furste bör handla och uppträda, och påminner om en krönika till genren. Machiavelli var en utpräglad pragmatiker, och Fursten har av många betraktats som djupt omoralisk, ofta även av rojalister, då resultatet är viktigare än en furstes moral och intention. I Fursten ges inget utrymme för en regents individualitet, utan dennes agerande och moraliska ställningstaganden ska ses i ljuset av hans funktion i staten. Machiavelli talar om egenskapen virtù, som kan översättas med dygd eller handlingskraft, men som har mycket litet med dygd i moralisk bemärkelse att göra. Politiskt hade Machiavelli intressant nog varit republikan före författandet av denna skrift, som han dedicerade till Lorenzo II de' Medici. Man bör dock förstå Fursten utifrån de livsomständigheter Machiavelli befann sig i under författandet. Skillnaden mellan de auktoritära värderingar som präglar Fursten och de republikanska (demokratiska) idealen i Machiavellis tidigare verk Discorsi sopra la prima deca di Tito Livio (Reflexioner över de första tio böckerna hos Titus Livius) har av uttolkare fått flera förklaringar. Förutom tolkningen att Machiavelli på äldre dagar skulle ha ändrat sin uppfattning har det dels föreslagits att Fursten är ett verk med en utilitaristisk avsikt: en vägledning för hur de italienska furstarna skulle bygga upp sin militära styrka så att hotet från Frankrike eller det tysk-romerska rikets inflytande över Italien kunde brytas, dels har det föreslagits att Fursten är en ren satir, avsedd att illustrera fursteväldets principlöshet.
- Il Principe (Prens), Floransalı yazar Niccolo Machiavelli tarafından yazılmış politika hakkında bilimsel bir incelemedir. Asıl adı "De Principatibus" (Prenslikler Hakkında) olup 1513 yılında yazılmasına rağmen 1532'ye kadar, yani Machiavelli'nin ölümünden 5 yıl sonrasına kadar basılamamıştır. Yaşadığı süre boyunca yayımlanmamasına rağmen Machiavelli'in en bilinen eseri sayılır ve daha sonra ortaya atılan "Makyavelist düşünce" teriminin temelini oluşturur.
- "Держа́вець" - політичний трактат Нікколо Макіавеллі. Трактат присвячено герцогу Лоренцо де Медичі. У трактаті, мета якого “привести народ до створення нової держави”, автор, будучи реалістичним політиком республіканського напряму, намагається пізнати загальні закони політичного життя, трактує роль, місце і значення державця, володаря, зверхника в Європі та Італії XVI ст.. Цікаво, що макіавеллізм, тобто приписувані Макіавеллі погляди, далеко не відповідають смислу його вчення. Макіавеллі претендував на створення нового методу, що його він визначав як видобування максим, або правил успішної політичної діяльності з історії і практичного досвіду в намаганнях написати щось «корисне для дослідника» («Державець», гл. 15...). Цей метод проілюстровано в «Державці. » (гл. 3), де «загальне правило» (regola generale), згідно з яким «той, хто робить іншого могутнім, нищить себе», взяте з практичного досвіду Макіавеллі, набутого ним упродовж кампанії Людовика ХІІ в Італії, після якої папи Александр VI та Юлій ІІ зміцнили свою владу за його ж кошти... Метод Макіавеллі було названо індуктивним, або науковим тому, що він виводив свої висновки з практичного, або ж історичного досвіду існування людської природи, що залишається незмінною за всіх політичних устроїв, які переживають природний цикл розквіту і занепаду. Хоча даний метод у викладі Макіавеллі містить необґрунтовані положення... , його самобутність полягає в зверненні уваги на стиль поведінки людини (що характерно для Відродження) на противагу наголосу на керівній ролі моральних настанов християнства як основи політики... Його метод заснований на прагматичному й утилітарному підході до політики, на намаганні бути корисним (utile) у виявленні істинної сутності проблеми (verit`a effettuale) на противагу розгляду чисто уявних ситуацій. Це передбачало реалістичне оцінювання політики з точки зору сили і контролю («... управління полягає не в чому іншому як у встановленні такого нагляду за своїми підданими, щоб вони були не в змозі і не мали підстав завдавати вам шкоди»), а оцінювання людської природи – з огляду на її пристрасті і тваринну натуру, тож щоб контролювати її, державець мусить уподібнюватися до кентавра – напівлюдини, напівзвіра, поєднуючи хитрість лисиці з лев’ячою силою, невблаганною чи виваженою залежно від того, чого вимагає «необхідність» («Державець», гл. 18). На відміну від свого сучасника Гвіччіардіні (1483-1540) Макіавеллі не вживав вислову ragione de stato (сутність держави) і не стверджував, що мета виправдовує засоби; скоріше він твердив, що успіх правителя підтверджується вердиктом народу, і йому пробачать вжиття певних заходів, якщо це спричиниться до успіху, оскільки в політиці, «де не існує морального суду, судять за результатами» («Державець», гл. 18)... Макіавеллі не ставив моральні стандарти в залежність від політичних, визнаючи, що «державцю годиться дотримувати свого слова, жити чесно, а не обманом», і що «не лише за християнськими канонами, а й за будь-якими людськими канонами неправильно» поводитися з людьми так негуманно, як це робив Філіп Македонський, переселяючи людей з провінції в провінцію» («Державець», гл. 18). Макіавеллі також не заперечував важливої ролі релігії в державі як чинника, що робить людей добрими й покірними. Однак, ставлячи політиків перед вибором між публічним успіхом та особистим благополуччям, Макіавеллі створює загрозу традиційній моралі. Оскільки чесність хоч і гідна схвалення, людська природа є такою, що «мудрий державець… не може і не повинен дотриматися свого слова, якщо йому це невигідно» («Державець», гл. 18)... В Європі часів Реформації «Державець» був затаврований як книга, «написана рукою диявола» (бл. 1539), «Коран французьких придворних і довідник для французьких політиків» (1576). Хоча Берлін стверджує, що для Макіавеллі немає ніякої суперечності між двома ціннісними системами, що їх він обстоював, – християнською і язичницькою, – питання про те, чи можна виправдовувати аморальну поведінку політичним успіхом, залишається таким же суперечливим, як і в часи Макіавеллі. Віра Макіавеллі в те, що доля контролює половину нашого життя («Державець», гл. 25), теж має важливий моральний і політичний підтекст. Правителю необхідно бути «готовим повернути туди, куди віють вітри Долі і як того вимагає від нього мінлива ситуація», і саме це зобов’язує його «часто діяти наперекір обіцянкам, наперекір гідності, наперекір людяності та наперекір релігійним настановам» («Державець», гл. 18). Це також зачіпає питання політичних чеснот і питання про те, хто має правити. Змінити свій стиль поведінки для того, щоб пристосуватися до поворотів долі, людині не просто, але ще невідомо, чи забезпечить успіх правильна поведінка: жорстокий Ганнібал і благочестивий Сципіон добивались однакових успіхів за допомогою різних засобів («Державець», гл. 17). Отже, для Макіавеллі політичні чесноти (virtuґ) не мають нічого спільного з традиційною обережною поведінкою, натомість до них входять відвага, сміливість і гнучкість... Макіавеллі рано усвідомив могутність народу, або мас (moltitudine), не в останню чергу тому, що вони є остаточними суддями будь-якої політичної діяльності: «... у світі панують лише прості люди» («Державець», гл. 18, пор. гл. 9, 19). Джерело: Я. Міллер „Енциклопедія політичної думки” Уже протягом 500 років громадянин Флоренції Нікколо Макіавеллі (1469-1527) має дуже погану репутацію – йому закидають цинізм, аморальність, неповагу до людей, особливо до політиків. Жахатися цього письменника стало гарним тоном, ознакою доброчесності. Поганою славою Макіавеллі завдячує написаним у вигнанні книгам «Державець» і «Міркування», де автор викладає свої погляди на потаємні пружини управління державою, на те, якими мають бути правителі, щоб досягати успіхів. Макіавеллі відверто пише, що успіх для політика – то не що інше, як досягнення поставленої перед собою мети, не важливо, гарна вона чи погана. Автора згаданих книг традиційно звинувачують у безпідставних обурливих наклепах не тільки на державців, а й на політику як таку. Мабуть, тому що Макіавеллі наважився описати дійсну поведінку людей при владі, а не те, як вони повинні поводитися. І вже зовсім не те, як самі політики інтерпретують свої наміри та дії... Дуже можливо, що Макіавеллі був не циніком чи сатириком, а тільки об'єктивним проникливим науковцем—спостерігачем сучасного йому суспільного життя. З мікроскопом (тоді лінзами) та скальпелем у руках. Нечисленні захисники Макіавеллі вважають, що більшість патетичних звинувачень на його адресу – то обурення лицемірів, які чинять зло, прикриваючи його шляхетними словами. Людей, які найбільшим гріхом вважають щирість, відвертість. Бертран Рассел, видатний учений сучасності, слушно вважав, що «методи, про які пише Макіавеллі, наче взяті з політичного життя ХХ століття». Дуже ймовірно, що з політичного життя України. Вочевидь деякі наші сучасні політики були об'єктами дослідження флорентійського політолога й таким чином стали «співавторами» його цинічних постулатів. Для підтвердження наведемо кілька цитат із політичної доктрини Нікколо Макіавеллі. «Треба вміти добре приховувати свій характер і обов'язково опанувати майстерність прикидатися і вдавати. Люди такі простакуваті й так готові коритися сьогочасній необхідності, що кожен бажаючий завжди знайде тих, хто дозволяє себе обдурювати». «Поміркований правитель не може й не повинен бути вірним своїй обіцянці, якщо це стає йому невигідним або якщо щезли ті причини, що примусили його дати слово. Якби люди були чесними, це була б погана порада. Але всі вони схильні до зла, схильні свідомо чи несвідомо перейти на бік тих, хто заслуговує не похвали, а осуду. Тому правитель не зобов'язаний бути вірним людям». «Марно йти до політичної мети, використовуючи такі засоби, що приречені на невдачу. Без огляду на те, яка мета обрана – добра чи зла. Це справедливо як для святих політиків, так і для грішних. Адже святий, як і грішник, прагне успіху». «Для досягнення політичної мети завжди потрібна сила. Якщо якась сторона перемагає, то це означає, що вона має більше сили, а не більше права». «Існують періоди хаосу, протягом яких часто досягають успіху очевидні пройдисвіти. Тоді незмірно зростає цинізм – люди не гребують нічим заради вигоди. Але навіть у такі часи вигідно вдавати доброчесність, обманюючи нею простаків». «Заради успіху політик обов'язково й завжди повинен удавати щиру побожність». «Людина при владі, яка бажає творити тільки добро, неминуче загине серед натовпу злих». «Якщо уважно придивитися, то завжди можна побачити, як часто те, що здається доброчесністю, веде до погибелі, а через те, що здається пороком, можна досягнути безпеки і благополуччя». «Політики стануть кращими, якщо правитимуть людьми, що поважають чесноти, а не тими, які байдужі до моралі. Поведінка політиків може поліпшитися й тоді, коли всі скоєні ними злочини негайно стають загальновідомими, коли людям не забороняють відкривати рота». «Природі людей не вистачає гнучкості... Вони хочуть жити день за днем і не вірять, що може настати те, чого досі не було... Люди дуже рідко міняють свої думки про когось, зокрема про політиків». «Краще робити й каятися, ніж не робити й каятися» (Боккаччо). Адже дії породжують нові рішення, які у бездіяльності залишилися б непоміченими». «Якщо ти сам собі допоможеш, тобі стануть допомагати всі». Джерело: Клара Гудзик „Заповіти Макіавеллі сучасним політикам”, «День», №95, 28 травня 1999 р. Перший український переклад "Державця" належав Михайлові Островерсі і був опублікований під назвою "Володар" в 1930-х роках у книгозбірні (бібліотечці) "Літературно-наукового вісника", редагованого тоді Дмитром Донцовим - з ініціативи останнього. Ось як про це згадує сам Михайло Островерха: “Було це під весну 1934. На Академічній, у Львові, припадково, стрінув я д-ра Дмитра Донцова, редактора “Вістника”. Привіталися. Він поспитав – як довго зупинюся я у Львові, коли вертаюся до Риму й зараз же поставив справу: чи не схотів би я перекласти на українське “Іль Прінчіпе” Макіявеллія, а він це видасть. Припускаю, що, на це предложення, очі в мене блиснули радістю: знову Донцов сягає глибше й дальше поза наше ґетто? Очевидно, я вхітно погодився на це”. Друге видання (поправлене і доповнене) перекладу М. Островерхи вийшло під тією ж назвою "Володар" у Нью-Йорку 1976 року - з обкладинокою роботи Едварда Козака. Третє видання - в новому перекладі і під назвою "Державець" - вийшло 1998 року в Києві у виданні "Флорентійські хроніки. Державець" (492 стор.)
- 君主论(Il Principe)是意大利文艺复兴时期作家马基亚维利的政治論著，對後世影響很大，所謂「馬基亞維利主義」正由此書衍生出來。
|
![[RDF Data]](/statics/sw-cube.png)
