| dbpprop:abstract
|
- Old East Slavic, also known as Old Russian was a vernacular literary language used in 10th-15th centuries by East Slavs in the Kievan Rus' and states which evolved after the collapse of the Kievan Rus'. Dialects of it were spoken, though not exclusively, roughly in the area today occupied by the European part of Russia, Belarus, Ukraine and several eastern voivodships of Poland. As the language is part of the (pre-)national history of all East Slavs, in recent years it has been increasingly referred to as: Old Belarusian (Belarusian старабеларуская or старажытнабеларуская мова) instead of traditional supranational старажытнаруская мова or Old Ukrainian (Ukrainian староукраїнська or давньоукраїнська мова) (Old Ukrainian Language) or давньокиївська мова (old Kievan Language) rather than давньоруська мова (Old Ruthenian Language).
- Altostslawisch bezeichnet eine ca. zwischen dem 10. und dem 14. Jahrhundert v. a. in der Kiewer Rus benutzte Sprache, die Vorgängerin der heutigen ostslawischen Sprachen.
- Staroruština byl jazyk, který používali v 7. - 15. století východní Slované žijící na území Kyjevské Rusi a v jiných oblastech dnešního Ruska. Tento jazyk se stal předchůdcem dnešní ruštiny, běloruštiny, ukrajinštiny a rusínštiny.
- L'antico slavo orientale, conosciuto anche come antico russo in russo древнерусский è stata una lingua letteraria utilizzata tra il X ed il XV secolo dagli Slavi orientali nel Rus' di Kiev e negli stati che si sono evoluti dal suo collasso. La lingua è considerata una evoluzione della Lingua proto-slava. Dialetti correlati alla antica lingua slava orientale erano parlati nei territori corrispondenti agli attuali stati della Russia, Bielorussia, Ucraina ed in alcuni voivodati orientali della Polonia. Stando agli attuali reperti dell'antico slavo orientale, non è possibile descrivere l'esatto livello di unità della lingua, ma è possibile immaginare, data l'ampia area di diffusione della lingua e le numerose tribù che la utilizzavano, che fosse suddivisa in numerose forme dialettali. Quando dopo la fine dell'Invasione mongola della Russia i territori del Rus' di Kiev furono spartiti fra il Granducato di Lituania e Moscovia, due separate lingue letterarie emersero in ciascuno dei due stati, il ruteno ad occidente ed il russo medioevale ad oriente.
- Oudrussisch is de aanduiding voor een taal die tussen de 10e en de 14e eeuw gesproken werd in het Kievse Rijk en andere Oost-Slavische staten. Het Oudrussisch is de voorganger van de moderne Oost-Slavische talen. De dialecten van de taal werden grofweg gesproken in het huidige Europees Rusland, Oekraïne, Wit-Rusland en in verschillende oostelijke woiwodschappen van Polen.
- Gammeløstslavisk, også kjent som gammelrussisk eller gammelrutensk, var et folkelig skriftspråk som ble brukt fra 900-tallet til 1300-tallet av østslavere i Kievriket og i de påfølgende statene som ble dannet etter at førstnevnte kollapset. Det ble snakket dialektvarianter av gammeløstslavisk, skjønt ikke utelukkende, i omtrentlig det området som er den europeiske delen av Russland, Hviterussland, Ukraina og i deler av de østlige voivodskapene i Polen. Ettersom språk er en del av den nasjonale forhistorien til alle østslavere har gammeløstslavisk i økende grad de senere årene blitt referert til som: Gammelhviterussisk (hviterussisk старабеларуская eller старажытнабеларуская мова) isteden for det tradisjonelle overnasjonal старажытнаруская мова eller Gammelukrainsk (ukrainsk староукраїнська eller давньоукраїнська мова) eller gammelkievisk språk (давньокиївська мова) heller enn gammelrusisk språk (давньоруська мова)
- Древнеру́сский язы́к (самоназвание роусьскꙑи ꙗꙁꙑкъ) — общий язык восточных славян в период примерно с IX по XIV-XV века, предок белорусского, русского и украинского языков (иногда обособляется также русинский язык на Западной Украине). Название «древнерусский язык» не означает преемственности лишь с современным русским (великорусским) языком, а объясняется прежде всего самоназванием восточных славян и их языка этого периода.
- 'Давньоруська або давньоукраїнська, давньокиївська писемно-літературна, староукраїнська,' давньосхіднослов'янська — мова народності, яка населяла Київську Русь. Погляди вчених на давньоруську мову істотно розходяться. Як спільну мову всіх східних слов'ян, на основі якої утворилися українська, білоруська та російська мови, її визнали О. Востоков, І. Срезневський, О. Потебня, О. Соболевський, О. Шахматов, Л. Васильєв, М. Дурново, Б. Ляпунов, Г. Ільїнський, Л. Булаховськи, А. Селіщев, С. Обнорський, М. Грунський, В. Виноградов, Р. Аванесов, П. Кузнецов, В. Борковський, Ф. Філін, М. Жовтобрюх, В. Колесов, В. Марков, В. Німчук та ін. Ряд дослідників відносять до давньоруської мови лише писемно-літературну мову і заперечують існування в минулому спільної усної давньосхіднослов'янської мови. При цьому початок формування української мови, як і російської та білоруської, пов'язується безпосередньо з розпадом праслов'янської мови. Цей погляд знайшов нещодавно підтвердження у дослідженнях мови новгородських берестяних грамот, які свідчать, що давньоновгородський діалект розвинувся з праслов'янської мовної єдності незалежно від давньокиївського. Із праслов'янської етномовної спільності східні слов’яни виділилися приблизно у VI ст. н. е. До східнослов'янських територіальних об'єднань (у VII—IX ст. це були союзи племен) належали словени, кривичі, в'ятичі, радимичі, дреговичі, поляни, волиняни, древляни, сіверяни, угличі, тиверці, дуліби, білі хорвати. Вони користувалися близькоспорідненими східнослов'янськими діалектами, що виділилися з праслов'янської мови. Сукупність цих діалектів і дістала у науковій літературі назву «давньоруська мова» (давньоукраїнська мова). Давньоруська мова мала розгалужені стилі і виконувала всі державні та світські культурні функції. Це мова «Руської Правди», «Повісті временних літ», «Слова о полку Ігоревім», «Повчання Володимира Мономаха», «Моління Даниїла Заточника» та ін. У різних регіонах Русі вона поступово збагачувалася місцевими лексичними та стилістичними особливостями і згодом стала основою формування української, білоруської і російської писемно-літернатурних мов давнього періоду. Крім того, спільносхіднослов'янська мова — це певна абстракція, набір характерних лінґвальних рис, якими східнослов'янські діалекти VII—XII ст. вирізнялися серед інших слов'янських. Оскільки давній східнослов'янський мовний ареал був діалектно досить виразно здиференційований, монолітної, структурно одноманітної давньоукраїнської мови не було. Мовні особливості східнослов'янських діалектів реконструюються на основі свідчень писемних пам'яток, написаних кирилицею (відомі з серед. XI ст. , окр. написи — з поч. X ст. ), та сучасних східнослов'янських говірок із залученням матеріалу інших слов'янських мов. Частина фонетичних, лексичних і граматичних рис зближує давньоруську мову з південнослов'янськими та західнослов'янськими мовами. Разом з тим давньоруська мова відрізняється рядом специфічних рис. Фонетичними фактами дописемного періоду стали повноголосся та початкові ро, ло з праслов'янських сполук or, ol перед приголосними при циркумфлексовій інтонації як специфічно східнослов'янська реалізація закону відкритого складу у сполученнях голосних із r, l; палатальні ч’, ж’ (через ступінь дж’) з праслов'янських tj, dj (свѣча, межа) і kt, gt перед голосними переднього ряду (печи, мочи) та ін. Після деназалізації носових голосних (X ст. ) система вокалізму налічувала десять фонем: голосні переднього ряду [і], [e] (= відкритий), [ѣ] (= закритий, близький до, або ж дифтонг), [ь] (= редукований, надкороткий), [a] та непереднього ряду [ы], [у], [о], [ъ] (= редукований, надкороткий), [а]. У системі консонантизму було 26 фонем: губні [п], [б], [в (w)] (імовірно, губно-губний), [м], передньоязикові тверді [д], [т], [з], [с], [н], [р], [л], середньоязикові [с’], [з’], [ш’], [ж’], [дж’], [ц’], [ч’], [ш'ч’], [ж'дж’], [н’], [р’], [л’], задньоязикові [к], [ґ] (на півночі) та [γ] (або) (на півдні), [х]. Звук [j] був позиційним варіантом голосної фонеми [і]. Приголосний ф вживався тільки в запозичених (в основному з грецької мови) словах . Перед голосними переднього ряду приголосні зберігали позиційну палаталізованість, що виникла у праслов'янській мові в результаті дії закону складового сингармонізму. Так зване друге пом'якшення приголосних (2-а половина XI ст. ) призвело до ліквідації відмінності між фонематичною та позиційною м'якістю (не в усіх діалектах давньоукраїнської мови цей процес відбувся послідовно): палатальні приголосні змінилися на палаталізовані (передньоязикові за місцем творення). Якості приголосного і голосного стали взаємопов'язаними в єдиній функціональній одиниці — силабемі. Після занепаду редукованих голосних за приголосними фонемами закріпилася диференційна ознака палаталізованості, а за голосними — лабіалізованості (у більшості говірок). Занепад слабких редукованих (XI—XIII ст. ) привів до їх повної девокалізації, сильні [ъ], [ь] перейшли відповідно в [о], [е] (позиц. різновиди, — голосні, — у сильній позиції змінилися у протоукраїнських і протобілоруських діалектах в,, у проторосійських — в). Унаслідок занепаду редукованих у фонологічній системі давньоукраїнської мови сталися важливі зміни: скоротилася кількість голосних фонем, перебудувалися фонемні відношення, виникли закриті склади, відбулися процеси спрощення, асиміляції і дисиміляції у нових групах приголосних та ін. Праслов'янскі інтонаційні розрізнення втратилися; наголос став динамічним. Високорозвиненими були лексична, словотворча і граматична системи, які успадкували багато рис праслов'янської мови і разом з тим виробили чимало інновацій. Граматична будова давньоруської мови була флективною. У системі іменника розрізнялися три роди, три числа і сім відмінків. Типи відмінювання іменників (їх було шість) визначалися характером давньої (праіндоєвропейської) основи. Прикметники мали іменну й займенникову форми (якісні — добръ, добрыи; відносні — камнь, камный; вищий ступінь порівняння — добрѣи, добрѣишии). Найвищий ступінь утворювався описово. Дієслова розрізнялися за двома основами: теперішнього часу й інфінітива. Від основи теп. ч. утворювалися нак. сп. , акт. і пас. дієприкметники теп. ч. ; від основи інфінітива — супін, аорист, імперфект, активні й пасивні дієприкметники минулого часу, дієприкметник минулого часу на -л-. Форми минулого часу були прості (аорист, імперфект) і складені (перфект, плюсквамперфект). За час функціонування давньоукраїнської мови відбулися занепад давньої системи відмінювання іменників, формування числівника як окремої частини мови, втрата супіна, виникнення єдиної форми минулого часу на основі перфекта, нових форм умовного та наказового способів, дієприслівників та ін. На основі старослов'янської мови і діалектів відбувалися контакти давньоукраїнської мови з багатьма мовами: грецькою, тюркськими, фінно-угорськими тощо. Давньоруська літературна мова поєднувала в різних типах писемності особливості народнорозмовної та старослов'янської мов. Старослов'янська (церковнослов'янська) мова української редакції, тобто позначена впливом східнослов'янських діалектів, закріпилася як мова церкви, церковної літератури та богослужіння. Народнорозмовна мова відбита у приватному листуванні, ділових пам'ятках, літописах, літ. творах. У давньоруській мові розрізнялися говори північно-західних територій із цоканням (нерозрізненням і), проривним ґ, формою родового відмінку однини жіночого роду на -ѣ (у женѣ) та на південних і південно-східних — з розрізненням [ц] і [ч], фрикативним [г] (або), формою родового відмінку однини жіночого роду на -ы (у жены) та ін. Діалектальні відмінності були і в лексиці. Наступний розвиток діалектальних рис був пов'язаний із посиленням феодальної роздрібненості (кінець XI — 2-а половина XII ст.). За наслідками процесу занепаду редукованих в XI—XIII ст. південь і південний захід виявилися протиставленими півночі й північному сходові.
|
![[RDF Data]](/statics/sw-cube.png)
