| dbpprop:abstract
|
- Language geography is the branch of human geography that studies the geographic distribution of language or its constituent elements. There are two principal fields of study within the geography of language: the "geography of languages", which deals with the distribution through history and space of languages, and "linguistic geography", which deals with regional linguistic variations within languages. Various other terms and subdisciplines have been suggested, including; a division within the examination of linguistic geography separating the studies of change over time and space; 'geolinguistics', a study within the geography of language concerned with 'the analysis of the distribution patterns and spatial structures of languages in contact', but none have gained much currency. Many studies have researched the effect of 'language contact', as the languages or dialects of peoples have interacted. This territorial expansion of language groups has usually resulted in the overlaying of languages upon existing speech areas, rather than the replacement of one language by another. An example could be sought in the Norman Conquest of England, where Old French became the language of the aristocracy, and Middle English remained the language of the majority of the population. Linguistic geography, as a field, is dominated by linguists rather than geographers. Charles Withers describes the difference as resulting from a focus on "elements of language, and only then with their geographical or social variation, as opposed to investigation of the processes making for change in the extent of language areas. " To quote Trudgill, "linguistic geography has been geographical only in the sense that it has been concerned with the spatial distribution of linguistic phenomena. " In recent times greater emphasis has been laid upon explanation rather than description of the patterns of linguistic change. The move has paralleled similar concerns in geography and language studies. These studies have paid attention to the social use of language, and to variations in dialect within languages in regard to social class or occupation. Regarding such variations, lexicographer Robert Burchfield notes that their nature "is a matter of perpetual discussion and disagreement". As an example, he notes that "most professional linguistic scholars regard it as axiomatic that all varieties of English have a sufficiently large vocabulary for the expression of all the distinctions that are important in the society using it. " He contrasts this with the view of the historian Professor John Vincent, who regards such a view as Burchfield concludes that "Resolution of such opposite views is not possible", though the "future of dialect studies and the study of class-marked distinctions are likely to be of considerable interest to everyone". In England, linguistic geography has traditionally focussed upon rural English, rather than urban English. A common production of linguistic invesigators of dialects is the shaded and dotted map showing where one linguistic feature ends and another begins or overlaps. Various compilations of these maps for England have been issued over the years, including Joseph Wright's English Dialect Dictionary (1896-1905), the Survey of English Dialects (1962-8), and The Linguistic Atlas of England (1978).
- Die Sprachgeographie (auch Dialektgeographie oder Areallinguistik, lat. areal 'ein Verbreitungsgebiet betreffend') ist ein Teilgebiet der Dialektologie und untersucht sprachliche Erscheinungsformen unter dem Aspekt ihrer geografischen Verbreitung. Im Mittelpunkt der Forschungen stehen Phonetisch-phonologische, morphologische und lexikalische Fragen. Als Grundlage dienen Sammlungen mündlicher und schriftlicher Erhebungen und frei gesprochener Texte; die Forschungsergebnisse werden als Sprachkarten in Sprachatlanten dargestellt, in denen das dialektale Profil einer Anzahl von Erhebungsorten dargestellt ist. Berücksichtigt werden historische, kulturelle, soziale und auch in der Sprache enthaltene (intern-linguistische) Faktoren.
- La geografia lingüística és una disciplina que estudia les relacions entre els idiomes i l'espai. Pertany a la geografia humana però està fortament emparentada amb la sociolingüística. Estudia els Estats plurilingües, les relacions entre comunitats de parla i els conflictes històrics motivats en part per diferències lingüístiques i culturals
- La Geografía lingüística (o geolingüística) es una disciplina auxiliar de la dialectología; con una metodología concreta, se encarga de recoger los hechos lingüísticos en localizaciones predeterminadas para luego situarlos sobre mapas que, finalmente, forman los llamados atlas lingüísticos. La metodología empleada comprende el uso de cuestionarios (preguntas realizadas con el fin de obtener el material lingüístico); redes de encuestas (conjuntos de localidades que se van a estudiar); encuestadores (investigadores especializados para llevar a cabo los cuestionarios); informantes (individuos representativos de su comunidad). Se reconoce como fundador de la disciplina a Jules Gilliéron, director del Atlas linguistique de la France (ALF), publicado en 1902, por ser el responsable del establecimiento de sus bases. Con todo, la cartografía de resultados de encuestas ya se venía practicando desde años atrás, pero exclusivamente prestando atención al aspecto fonético de las lenguas: de 1881 es, por ejemplo, el Spranchatlas von Nord- und Mitteldeutschland de Georg Wenker y de 1909 el atlas del dacorrumano de G. Weigand. La novedad del atlas de Guilliéron es, precisamente, la atención que presta al resto de componentes de un idioma, morfológicos y léxicos. Para ello, investigó en toda Francia tomando como referencia a 639 localidades (y un informante para cada localidad) y usando un cuestionario de 1900 preguntas que fue llevado por el dialectólogo Edmond Edmont, que transcribió las respuestas en alfabeto fonético. El resultado fue un atlas con un mapa para cada concepto lingüístico investigado.
- Geolingvistiikka eli kielimaantiede on yleisnimitys monenlaiselle dialektologiselle ja sosiolingvistiselle tutkimukselle, jonka piirissä voidaan analysoida murteita ja muita puhekielen muotoja, kuten slangia tai esimerkiksi paikannimiä.
- 言語地理学(げんごちりがく linguistic geography)は、言語の分布について研究する言語学の一分野。人文地理学の一分野とされることもある。各地の方言の分布(日本以外にも海外の場合も)のほか、各地の少数民族の話す言語の考察などが行われる。方言に特化した場合、方言地理学(dialect geography)と呼ばれる事も多い。 多くの場合、現地調査を行い、成果を求める。方言の分類や、外国語の場合、その語彙や文法によって様々な分類を試みるので、言語学全般や、社会言語学、方言学などへの充分な理解が求められるので、言語地理学という名をしておきながらも地理学の分野で論じられる事はきわめて稀である。さらに現代の人文地理学の場合、空間科学としてその地域の政治や経済などといった各社会的な現象と人間の関係性を探るという傾向が強いため、言語の地理的な分布を出発点に、社会科学的な現象という問題ではなく言語そのものへと向かう性質の言語地理学は、人文地理学との学問的な理念とも齟齬があると見る向きもある。従って、こうした社会現象との関係を見ない言語や方言を扱う言語地理学というもの自体、地理学の一分野として取り扱うことを拒む論者も多い。
- Лингвистическая география — раздел лингвистики, изучающий вопросы территориального размещения языков и языковых явлений. Лингвистическая география тесно связана с ареальной лингвистикой. Перенос на географическую карту данных об особенностях тех или иных диалектных образований показал, что их распространение на территории, занимаемой языком, образует сложное переплетение изоглосс (линий на географической карте, ограничивающих территорию распространения отдельного языкового факта), причём, обычно изоглоссы разных явлений, характерных для данного диалекта, не совпадают. Однако, не совпадая полностью, отдельные изоглоссы проходят близко друг от друга, образуя так называемые пучки изоглосс, между которыми выделяются территории, характеризующиеся языковым единством по явлениям данного пучка и образующие территориальные диалекты. Совокупность изоглосс на терририи (распространения данного языка, или «языковой ландшафт», является объектом изучения лингвистической географии. Появление и развитие лингвистической географии связано с картографированием диалектных различий языков и созданием атласов диалектологических. Такие атласы могут быть разными: атласы определённой территорий, одного языка, группы родственных языков, атласы, охватывающие территории, на которых размещены разносистемные языки, и т. д. Материалы лингвистической географии дают возможность изучать территорию распространения того или иного явления, относящегося к любому аспекту языка. Это могут быть как вопросы фонетики, так и вопросы морфологии, синтаксиса, лексики и даже стилистики. Всё зависит от специфики и объёма атласа. Одни атласы направлены на изучение лексических сторон языка, другие – грамматических. Изучение каждого отдельного языкового факта в первую очередь проявляется в нахождение зоны его распространения, затем в интерпретации конфигурации этой зоны. Возможность почерпнуть из лингвистического атласа материал по самым разным аспектам изучаемого языка способствует более глубокому и всестороннему развитию теоретической и практической фонетики, грамматики и лексики данного языка.
- Лінгвістична географія — розділ діалектології, який на основі методу картографування мовних явищ вивчає їх територіальне поширення. Лінгвістичне картографування є способом не лише наочного подання мовних фактів, а й їх зіставлення та осмислення. Така карта, виявляючи відповідники того чи того мовного явища в різних говорах, допомагає з’ясувати походження і час його виникнення, що неможливо зробити іншими методами. Карта відображає різні етапи розвитку й змін мовного явища в просторі. Лінгвистичне картографування дає змогу розв’язати і ряд таких важливих питань, як закономірності й основні тенденції розвитку національної мови, виявлення діалективні основи літературної мови, її взаємозв’язків з говорами на різних історичних етапах. Необхідність у лінгвістичних картах постала перед ученими різних країн ще в 19 ст. У 1851 Срезневський у «Замітках про матеріали для географії російської мови» писав «про першу насущну потребу цієї науки — складання мовної карти». Картографування ж мовних явищ започатковане в Західній Європі в 2-й пол. 19 ст. німецькім вченим Г. Венкером підготовкою атласу Рейнської провінції. У 1902—1910 був опублікований 12-томний «Лінгвістичний атлас Франції» Ж. Жильєрона й Е. Едмона, після чого одним з основних напрямів досліджень національних мов стає укладання лінгвістичних атласів. Більшість з них з’явилася у 2-й половині 20 ст. За способом опрацювання і відображення на картах матеріалу визначилися різні школи лінгвістичної географії. Це передусім романська школа, основоположною працею якої став згаданий атлас французької мови. За його принципом, в основу картографування береться окремо слово, яке наноситься на карту в записі фонетичною транскрипцією. Так побудовані атласи іншіх романських мов. Німецька школа лінгвістичної географії характеризується застосуванням різних умовних знаків — лінійних і фігурних (різноколірних). Принципи цієї школи застосовано в ряді атласів європейських мов, у тому числі слов’янських, зокрема в «Малому атласі польської мови». Російська школа лінгвістичної географії, продовжуючи значною мірою традиції німецької школи, виробила свою теорію, принципи й способи картографування. Розвиток її пов’язаний головним чином з працями Р. Аванесова та його послідовників. В атласі російської мови (1957 опубл. «Атлас русских народных говоров центральних областей к востоку от Москвы»; 1986 — «Диалектологический атлас русского языка, в. 1. Фонетика»; 1989 — «Диалектологический атлас русского языка, в. 2. Морфология») основними засобами картографування є одно- й багатоколірні геометричні фігури з різним їх заповненням, кольорові штрихування, площини та ізоглоси. Картографуються мовні явища як елементи системи мови на основі великої кількості слів-репрезентантів. Теоретичні засади російської лінгвістичної географії узагальнено в книжці «Питання теорії лінгвістичної географії». Українська лінгвістична географія починається від перших класифікацій українських говорів і складання діалектологичних карт. Уже в праці «Наріччя, піднаріччя й говори Південної Росії в зв’язку з наріччями Галичини» К. Михальчука наведено першу класифікаційну карту української мови. З кінця 20-х рр. 20 ст. з’являються праці, у яких робляться спроби дослідити українські говори лінгвогеографічним методом (П. Бузука, І. Панькевича, К. Дейни та ін.). Визначаються ареали як окремих діалистичних елементів, так і діалистичних утворень, починається картографування окремих діалистичних рис у межах певних територій. Створений «Атлас української мови» відбиває діалистичну диференціацію української мови 50 — 70-х рр. 20 ст. , окреслює межі поширення одиниць діалистичного членування, співвідношення у структурі говорів літературно-нормативних і регіональних елементів. Регіональні (обласні) атласи, орієнтуючись переважно на загальномовні, поглиблюють і доповнюють останні. Багато діалистичних рис функціонують на порівняно невеликій території, а тому в загальномовому атласі недостатньо або взагалі не відбиті. Регіональні атласи з густішою мережею обстежених пунктів відбивають їх значно повніше. В останньому десятилітті 20 ст. розпочався якісно новий етап розвитку лінгвістичної географії: виникла ідея створити атлас, який би виявив міжмовні й діалистичні ізоглоси, що суттєво для пізнання історичного розвитку споріднених мов, їхньої територіальної диференціації. Таким є «Общеславянский лингвистический атлас» (Серия фонетико-грамматическая, в. 1, 1988; в. 2а, 2б, 1990; в. 3, 1994; Серия лексико-словообразовательная, в. 1, 1988). Розпочато видання «Atlas Linguarum Europae» («Лінгвістичний атлас Європи»; b. 1, 1983; b. 2, 1986), об’єктом картографування якого є віддалено споріднені й неспоріднені мови Європи, та «Общекарпатского диалектологического атласа», де таким об’єктом є генетично ближчі й віддалені мови регіону Карпат і суміжних територій; у цих атласах представлена й українська мова.
|
![[RDF Data]](/statics/sw-cube.png)
