| dbpprop:abstract
|
- Guaimar I (also Waimar, Gaimar, or Guaimario; c. 855 – 901) was the prince of Salerno from 880, when his father entered the monastery of Monte Cassino in August. His parents were Prince Guaifer and Landelaica, daughter of Lando I of Capua. From 877, he was associated with his father on the throne, a practice which had begun with the previous dynasty and continued until the end of Salernitan independence in 1078. He came to the assistance of the Emperor Charles the Bald against the Saracens in 877, but Charles did not do any fighting before leaving Italy. The Saracens settled in Agropoli in 881 and threatened Salerno itself. Besides Saracens, Guaimar also had to fight the duke-bishop Athanasius of Naples, who was ruling over Capua, technically a Salernitan vassal. In 886, he travelled with Lando II of Capua to Constantinople and did homage, returning in 887 with the title of patrician from the emperor. He received a contingent of mercenaries and returned to ward off the Saracen menace. Benevento had fallen under Byzantine control by that time and Guaimar married Itta, daughter of Guy II of Spoleto, and sister of Guy IV of Spoleto. Guy, with the prince's aid, reconquered Benevento in 895, increasing the prestige of Guaimar, whom he offered to make regent of Benevento. It is not certain whether Guaimar accepted, but he tried to assassinate the gastald of Avellino, Adelferio, and was taken prisoner with his wife whatever the case. Guy had to come down and besiege the town to rescue him. He returned to Salerno disgraced. In 893, Guaimar had made his son, also Guaimar, co-prince, and it was he who ruled Salerno in the elder Guaimar's absence. Upon the elder prince's return, a Neapolitan faction in the city, supported by Athanasius, revolted, but the two Guaimars put it down and the elder, like his father before him, retired (or was forced by his son) to a monastery, San Massimo, Guaifer's foundation, in 900 or 901, dying soon after. The chronicles of his reign describe him in despotic terms and he does not seem to have been popular, despite the later popularity of his name within the dynasty his father founded.
- Divenne principe di Salerno nell'880, anno del ritiro di suo padre Guaiferio presso il monastero di Montecassino. Figlio del principe Guaiferio e di Landelaica, figlia di Lando I di Capua, fu associato al trono da suo padre a partire dall'877, secondo una pratica già inaugurata dalla precedente dinastia e proseguita poi fino alla caduta del principato salernitano nel 1078. Sempre nell'877 accorse in aiuto all'imperatore Carlo il Grosso contro i Saraceni, ma non ebbe occasione di combattere poiché il sovrano evitò qualunque scontro fino a che non lasciò l'Italia. I saraceni si stabilirono ad Agropoli nell'881 e da lì minacciavano la stessa Salerno. Accanto ai musulmani, Guaimario dovette affrontare anche il vescovo-duca Atanasio di Napoli, che aveva esteso il proprio controllo sul feudo di Capua, giuridicamente vassallo di Salerno. Nell'886 si recò insieme a Lando II di Capua a Costantinopoli per rendere omaggio all'imperatore, dal quale ottenne il titolo di patrizio e protospatario e un contingente di mercenari con cui tornò a combattere contro la minaccia saracena. Guaimario sposò Itta, figlia di Corrado conte di Lecco e sorella di Guido IV di Spoleto. Proprio Guido, con l'aiuto del principe Guaimario, riconquistò nell'895 Benevento, già da tempo caduta sotto il controllo dell'Impero bizantino: un'impresa che elevò ancora di più il prestigio del principe di Salerno. A lui, Guido offrì la reggenza di Benevento, anche se non è certo se Guaimario accettò o meno. Di sicuro si sa che cercò di assassinare il gastaldo di Avellino, Adelferio, cadendo però prigioniero insieme a sua moglie e finendo accecato. Guido scese nuovamente in Campania e pose d'assedio la città per liberarlo, ma al suo ritorno a Salerno Guaimario era ormai totalmente in disgrazia nonché cieco. Nell'893 nominò co-reggente suo figlio Guaimario II, che tenne le sorti del principato durante la lunga assenza di suo padre. Al suo ritorno, scoppiò in città una rivolta istigata da una fazione napoletana supportata da Atanasio, ma i due Guaimari riuscirono a stroncarla. Tra il 900 e il 901, Guaimario I, come suo padre prima di lui, si ritirò (o fu costretto da suo figlio) presso il monastero di San Massimo e qui morì entro pochi mesi. Le cronache del suo regno lo descrivono come un sovrano dispotico e non particolarmente popolare, nonostante la grande fama che il nome della dinastia fondata da suo padre acquisì successivamente.
- Гвемар I – князь Салерно в 880 – 900/901 годах, сын князя Гвефера. Хроники его правления характеризуют князя как деспотичного и непопулярного правителя. Гвемар I стал соправителем отца в 877 году, а в 880 году вынудил отца удалиться в монастырь Сан-Массимо и стал единовластным князем. В 877 году Гвемар I присоединился к похода императора Карла II Лысого против арабов, но Карл покинул Италию, так и не сразившись с противником. В 881 году арабы угрожали уже самому Салерно. Гвемар также воевал с герцогом-епископом Неаполя Афанасием, захватившим Капую – вассальное графство Гвемара. В 886 году Гвемар I и Ландо II Капуанский прибыли в Константинополь, где подтвердили свою лояльность Византии. Из Византии Гвемар вернулся с титулом патриция и наёмным отрядом, с помощью которого отразил арабскую угрозу. Вскоре Гвемар I изменил Византии и вступил в союз с её противником – герцогом Ги IV Сполетским, на сестре которого Итте женился. Совместно новые родственники выбили византийцев из Беневенто в 895 году, и Ги IV, став князем Беневенто, предложил Гвемару стать его соправителем. В это время Гвемар I, обвинённый в попытке убить графа Авеллино, оказался в плену, и только вмешательство Ги помогло Гвемару обрести свободу. После этого опозоренный Гвемар вернулся в Салерно, забыв о беневентских амбициях. В 893 году, перед началом войны за Беневенто, Гвемар I назначил своего сына Гвемара II соправителем. После возвращения в Салерно Гвемара I в городе вспыхнуло подогреваемое Афанасием Неаполитанским восстание, но отец и сын сумели подавить мятеж. В 900/901 году Гвемар I был вынужден удалиться в монастырь Сан-Массимо, оставив единоличным князем Гвемара II.
- Гваймар I, князь Салернський, син князя Гвайфера та Ланделайки, дочки графа Капуї Ландо I. Звертався за допомогою до імператора священної Римської імперії Карла II проти сарацинів у 877, однак Карл нічого не вдіяв. Сарацини осіли в Агрополі в 881 та почали загрожувати князівству. Крім цього. Гваймар був змушений боротися з герцогом-єпископом Неаполітанським Атанасієм, який почав правити Капуєю, номінальним васалом Салерно. У 886 він разом з графом Капуанським Ландо II здійснив подорож до Константинополя, де склав присягу Візантії і повернувся у 887 з титулом патриція. Беневентське князівство підпало під контроль Візантії у той час, коли Гваймар одружився на Ітті, дочці герцога Сполетського Гі II. Гі за допомогою Гваймара відвоював Беневенто у 895. Ця подія сприяла зміцненню престижу Гваймара. З невідомих причин він мав намір убити гастальда Авелліно Адельферія, проте був ним полонений разом з дружиною. Гі поспішив на допомогу, обложив місто та звільнив Гвайфера. У 893 Гваймар призначив свого сина, також Гваймара, співкнязем для того, щоб він правив князівством у час його відсутності. Бл. 900 неаполітанська партія в Салерно підняла бунт проти князів на користь Атанансія, проте не досягла успіху. Після цього Гваймар II, як і його батько раніше, постригся у ченці та вступив до монастиря в Сан Массімо, де і помер в 901. Хроніки описують його як деспотичного правителя, що не мав популярності серед підданих, на відміну від його батька Гвайфера.
|
![[RDF Data]](/statics/sw-cube.png)
